Читати книгу - "Світанок"

Так багато часу попереду — і так мало часу до початку. До того, як мене вкинуть в океан. Ще три з половиною дні — а я отут витрачаю цей дорогоцінний час.

І я знову погнав машину.

Женучи до Форкса, обабіч дороги я уздрів Сема та Джареда, які застигли, мов вартові. Вони добре сховалися поміж густого гілля, але я чекав на їхню появу, я знав, чого виглядати. Кивнув, пролітаючи повз них, навіть не замислюючись, що саме подумали вони про мою сьогоднішню мандрівку.

Кивнув Сетові й Лі теж, коли звивався вздовж під’їзної доріжки до будинку Калленів. Уже западав присмерк, і з цього боку затоки нависли хмари, але я бачив, як їхні очі зблиснули у світлі фар. Я все їм поясню пізніше. На це я матиму повно часу.

Дивно, але Едвард чекав на мене в гаражі. За всі ці дні я не бачив, щоб він відходив од Белли хоч на крок. Із його обличчя я миттю збагнув, що з нею нічого страшного не трапилося. Навпаки, вираз його був значно спокійнішим. У мене стиснуло живіт, коли я згадав причину цього спокою.

Шкода, що — через усі ці самокопання — я так і не розтрощив йому машини. Ну що ж. Мабуть, на цю машину в мене й рука б не піднялася. Може, на це він і сподівався, от і запропонував мені саме її.

— Кілька слів, Джейкобе, — мовив він, щойно я заглушив мотор.

Я зробив глибокий вдих і на хвильку затримав у грудях повітря. А тоді повільно виліз із машини і жбурнув йому ключі.

— Дякую за позичку, — кисло мовив я. Вочевидь, за це мені зараз доведеться зробити взаємну послугу. — Що ж ти хочеш тепер?

— По-перше… я знаю, як неприємно тобі користатися своєю владою в стосунках зі зграєю, але…

Я моргнув, просто вражений тим, що він почав саме з цього.

— Що?

— Якщо ти не схочеш чи не зможеш тримати Лі під контролем, тоді я…

— Лі? — перебив я його крізь зуби. — Що сталося?

Обличчя Едварда було жорстким.

— Вона прийшла запитати, чому ти так нагло поїхав. Я намагався пояснити. Гадаю, я неправильно висловився.

— Що вона зробила?

— Вона перевернулася на людину й…

— Справді? — перебив я знову, цього разу шокований. Я не міг повірити власним вухам. Лі, яка позбулася єдиного захисту на порозі ворожого лігвиська?

— Вона хотіла… побалакати з Беллою.

— З Беллою?

Едвард зашипів:

— Я ніколи більше не дозволю, щоб Белла так розхвилювалася. Мені байдуже, що Лі вважає свою поведінку виправданою! Я не завдав їй шкоди — як міг би, — проте наступного разу я викину її з будинку. Пожбурю її просто на той бік річки…

— Стривай! Що саме вона сказала?

Я нічого не тямив.

Едвард глибоко вдихнув, щоб узяти себе в руки.

— Лі була занадто жорстока. Я не вдаватиму, ніби розумію, чому Белла ніяк не дасть тобі спокою, але я точно знаю, що робить вона це не тому, що хоче завдати тобі болю. Вона сама страждає через те, що ранить тебе — і мене, — коли просить, щоб ти був біля неї. Але те, що сказала Лі, було неприпустимо. Белла плакала…

— Стривай… Лі накричала на Беллу через мене?

Він коротко кивнув:

— У тебе є палка захисниця.

Ого!

— Я її про це не просив.

— Я знаю.

Я закотив очі. Звісно ж, він знав. Він знав усе.

Але я не чекав такого від Лі! Хто б міг повірити? Лі, яка приперлася в лігво кровопивць у людській подобі, щоб нажалітися, що зі мною погано обходяться!

— Я не можу пообіцяти тримати Лі під контролем, — зауважив я. — Цього я не можу. Проте я побалакаю з нею. І не думаю, що таке ще раз повториться. Лі не така, щоб зачаїти в собі все надовго — вона, либонь, сьогодні вже вихлюпнула все, що мала на душі.

— Гадаю, так воно й було.

— Ну… я і з Беллою побалакаю про це. Їй не слід почуватися винною. Це мій свідомий вибір.

— Я вже сказав їй це.

— Звісно ж, сказав. Як вона загалом?

— Вона заснула. З нею Роза.

О, психопатка вже удостоїлася називатися «Розою»! Він явно переметнувся на темний бік.

Він проігнорував цю мою думку, натомість детальніше продовжив відповідь на попереднє питання:

— Вона почувається ліпше… певною мірою. Якщо не зважати на тираду Лі й на почуття провини опісля.

Ліпше. Адже Едвард почув думки чудовиська, і тепер усе в шоколаді. Дивовижно.

— Не тільки через це, — пробурмотів Едвард. — Тепер, коли я здатен розрізнити думки дитини, стало очевидним, що він чи вона має вельми розвинені розумові здібності. Він певною мірою вже розуміє нас.

Я роззявив рота.

— Ти серйозно?

— Так. У нього з’явилося нечітке відчуття того, що може завдати їй болю. Він намагається цього уникати — наскільки це можливо. Він… любить її. Вже любить.

Я витріщився на Едварда, відчуваючи, що мої очі ось-ось викотяться. Незважаючи на недовіру, я збагнув, щó стало головною причиною переміни в Едварді — чудовисько переконало його в своїй любові. А він не міг ненавидіти того, хто любить Беллу. Мабуть, саме тому він і мене не міг ненавидіти. Проте між нами була велика відмінність. Я-бо Беллу не вбивав.

Едвард вів далі, наче й не чув цих думок:

— Дитина розвивається, вочевидь, значно швидше, ніж ми гадали. Коли повернеться Карлайл…

— Вони ще й досі не повернулися? — різко перебив я його. Я згадав Сема та Джареда, які чатували при дорозі. Чи не зацікавляться вони надміру тим, що тут відбувається?

— Аліса та Джаспер уже повернулися. Карлайл передав через них усю кров, яку спромігся дістати, але її виявилося замало — Белла вип’є все за день із її зрослим апетитом. Карлайл залишився, щоб спробувати знайти інше джерело поставок. Я не вважаю, що це аж так нагально, але він хоче мати запас про всяк випадок.

— Чому ж це не нагально? Якщо їй весь час треба пити?

Я був певен, що він ретельно прислухається до моєї реакції і, відповідаючи, зважує кожне слово.

— Я спробую переконати Карлайла, щойно він повернеться, прискорити пологи.

— Що?

— Малюк, схоже, намагається поменше завдавати болю матері, але це нелегко. Він уже завеликий. Було б божевіллям чекати й далі — він і так уже розвинувся понад очікування Карлайла. А Белла занадто виснажена, щоб чекати.

Нескінченний океан жалоби, який розпросторився попереду, наблизився впритул.

Я