Читати книгу - "Світанок"

Едвард чекав. Я витріщався на нього, приходячи до тями, і усвідомлював, що в його обличчі сталася ще одна переміна.

— Ти вважаєш, що вона виживе.

— Так. І це друге, про що я хотів з тобою перебалакати.

Я втратив дар мови. За хвильку він провадив далі.

— Так, — повторив він. — Чекати, як ото ми чекали, поки дитина достатньо розвинеться, було небезпечним божевіллям. Щохвилі могло статися непоправне. Але якщо підійти до справи з кумекою, якщо діяти швидко, я не бачу, чому б це не могло спрацювати. Тим більше тепер ми знаємо, що розум дитини неймовірно розвинений. На щастя, і Белла, і Роза згодні зі мною. Тепер, коли я переконав їх, що дитині нічого не загрожуватиме, ніщо не завадить нам спробувати.

— Коли повернеться Карлайл? — запитав я все ще пошепки. Я й досі не опанував дихання.

— Завтра до полудня.

У мене підігнулися коліна. Довелося зіпертися на машину, щоб не втратити рівноваги. Едвард простягнув руку, наче пропонував підтримку, проте миттю передумав і опустив її.

— Вибач, — прошепотів він. — Мені справді шкода, що ти зазнаєш такого болю, Джейкобе. Незважаючи на те, як ти мене ненавидиш, я мушу визнати, що не почуваю цього ж до тебе. Я вважаю тебе багато в чому… братом. Товаришем по зброї щонайменше. І мені шкода, що ти страждаєш, значно більше, ніж ти можеш собі уявити. Але Белла виживе, — на цих словах голос його був затятим, навіть лютим, — і я знаю, що тільки це для тебе важить.

Напевно, він мав рацію. Важко було сказати. У мене голова йшла обертом.

— Мені зовсім не хочеться говорити тобі ці речі саме зараз, коли й так на тебе стільки всього навалилося, але в нас справді вже зовсім немає часу. Я змушений просити тебе про дещо — благати, якщо хочеш.

— У мене нічого не лишилося, — видихнув я.

Він іще раз підняв руку, наче збирався покласти її мені на плече, але знову опустив її і зітхнув.

— Я знаю, скільки душі ти їй віддав, — тихо сказав він. — Але в тебе таки залишилося дещо — тільки в тебе. І я прошу це в справжнього Вожака, Джейкобе. Я прошу це в Ефраїмового спадкоємця.

Мені просто заціпило.

— Я прошу твого дозволу порушити умову угоди, яку ми уклали з Ефраїмом. Я прошу тебе зробити для нас виняток. Я прошу твого дозволу врятувати їй життя. Ти знаєш, що я в будь-якому разі це зроблю, проте не хочу зраджувати твою довіру, якщо є хоч маленький шанс уникнути цього. Ми ніколи не сподівалися порушити власне слово, і зараз ми це робимо вельми неохоче. Я прошу твого розуміння, Джейкобе, адже ти знаєш краще за всіх, чому ми так чинимо. Я хотів би, щоб союз наших родин тривав, коли це все закінчиться.

Я судомно ковтнув. Сем, — подумав я, — тобі потрібен Сем.

— Ні. Сем перебрав на себе повноваження. Але влада належить тобі. Ти ніколи не відбереш її в нього, проте ніхто правосильно не зможе погодитися на те, що я зараз попрошу, окрім тебе.

Я не можу ухвалювати таких рішень.

— Можеш, Джейкобе, і ти це знаєш. Твоє слово в цьому разі засудить або виправдає нас. Тільки ти здатен на це.

Я не можу думати зараз. Я не знаю.

— У нас немає часу, — він позирнув на будинок.

Так, часу не було. Мої кілька днів перетворилися на кілька годин.

Я не знаю. Дай мені поміркувати. Дай мені хвильку, о’кей?

— Та к.

Я попрямував до будинку, і він пішов за мною назирці. Неймовірно, як легко це було — іти собі в темряві обіч із вампіром. Я не почував небезпеки, навіть незручності не почував, справді. Я почувався, як міг би поряд із будь-ким. Ну, із будь-ким, від кого тхнуло.

У підліску на межі газону я помітив рух і вчув тихеньке скиглення. Сет пробився через папороть і стрибнув до нас.

— Привіт, хлопче, — буркнув я.

Він схилив голову, і я поплескав його по плечі.

— Все чудово, — збрехав я йому. — Я тобі пізніше розповім. Вибач, що отак утік від вас.

Він вишкірився до мене.

Цього разу я легенько пхнув його в плече.

— Вертайся назад на чати. Я зміню тебе незабаром.

Сет притулився до мене, штовхнув у відповідь — і помчав назад до дерев.

— У нього найчистіша, найщиріша, найдобріша душа з тих, в які я колись зазирав, — пробурмотів Едвард, коли він зник з очей. — Тобі пощастило, що ти можеш поділяти його думки.

— Я знаю, — невдоволено буркнув я.

Ми рушили до будинку — і воднораз сіпнули головами, коли вчули, як хтось сьорбає через соломинку. Едвард миттю заспішив. Він стрибнув на ґанок і щез за дверима.

— Белло, кохана, я гадав, ти спиш, — почув я за мить. — Вибач, якби я знав, то не пішов би.

— Не хвилюйся. Мені просто закортіло пити — від цього я й збудилася. Добре, що Карлайл привезе ще. Малий захоче пити одразу, коли вистрибне з мене.

— Справді. Доречне зауваження.

— Цікаво, чи не закортить йому чогось іншого, — тим часом міркувала вона.

— Гадаю, ми скоро з’ясуємо.

Я увійшов крізь двері.

Аліса мовила:

— Нарешті.

Очі Белли метнулися до мене. І на вустах розцвіла усмішка, яка доводила мене до сказу і якій я не міг опиратися. Але раптом вона зів’яла, обличчя її спохмурніло. Вуста напружилися — вона намагалася не розплакатися.

Мені хотілося дати Лі просто в тупий її писок.

— Привіт, Білко, — швидко мовив я. — Як ся маєш?

— Добре, — відповіла вона.

— Важливий день сьогодні, еге ж? Стільки всього нового!

— Джейкобе, тобі не треба цього робити.

— Гадки не маю, про що ти, — відповів я і рушив до неї, щоб усістися на бильце канапи у неї в головах. Едвард уже зайняв підлогу.

Вона докірливо поглянула на мене.

— Мені так пр… — почала була вона.

Я двома пальцями стиснув їй вуста.

— Джейку, — промурмотіла вона, силкуючись відкинути мою долоню. Вона була настільки слабенькою, що важко було повірити: вона щось пробує зробити.

Я похитав головою.

— Можеш говорити, якщо не збираєшся бовкати дурниці.

— Гаразд, я не бовкатиму, — прозвучало так, наче в неї був повний рот.

Тоді я забрав руку.

— Прикро! — швидко закінчила вона й вишкірилася.

Я закотив очі, а тоді усміхнувся навзаєм.

Коли я зазирнув їй в очі, то знайшов там усе, що марно шукав у парку.

Завтра вона стане кимсь зовсім іншим. Але, маю надію, принаймні залишиться живою, і тільки це важить, хіба ні? І вона дивитиметься на мене