Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

Вони рушили далі, простуючи до «Понсе де Леона», і Луїс сказав:

— Пані плакала, містере Томе. Так гірко плакала. Отож я й надумав піти до Роя і принести їй черепашкових перлин, щоб подивилася.

— Певне, вона дуже зрадіє, коли побачить їх, — мовив Хадсон. — Якщо їй подобаються черепашкові перли.

— Добре, якби зраділа. Зараз же й однесу їй.

Томас Хадсон зайшов до бару, де було прохолодно і майже темно після блиску коралової дороги, і випив джину з тоніком, присмаченого скибочкою лимонної кірки та кількома краплинами ангостури. Містер Боббі стояв за прилавком і вигляд мав страшенно сердитий. Чотири молодих негри грали в більярд, час від часу трохи піднімаючи стіл з одного боку, коли хтось хотів зробити важкий карамболь. Спів нагорі вже змовк, і в барі було дуже тихо, тільки клацали більярдні кулі. Біля стойки стовбичили два матроси з яхти, пришвартованої до причалу. Очі Томаса Хадсона звикли до присмерку в барі, там було не жарко й приємно. Згори спустився Луїс.

— Пан заснув, — сказав він. — Я залишив перлини його пані. Вона дивиться на них і плаче.

Хадсон побачив, як ті два матроси з яхти перезирнулися, але нічого не сказали. Він стояв, тримаючи в руці високу склянку з приємним гіркуватим напоєм і смакуючи перший ковток, що нагадав йому про Тангу, Момбасу і Ламу, і про все те узбережжя, і його раптом пойняла туга за Африкою, А от він засів на цьому острові, тоді як міг бути тепер в Африці. Е, до лиха, подумав він, ти ж коли завгодно можеш туди поїхати. Треба, щоб усе те жило в тобі самому, хоч де б ти був. І тут у тебе це зовсім непогано виходить.

— Томе, невже вам справді до смаку це зілля? — запитав його Боббі.

— Авжеж. Інакше я не пив би його.

— Я раз помилився пляшкою, то воно мені видалось наче хіна.

— А там є й хіна.

— Ні, люди таки схибнуті, — сказав Боббі. — Ось може чоловік дозволити собі пити все що завгодно. Має на те гроші. Йому б і пити собі на втіху, а він бере та й переводить добрячий джин, домішуючи туди якесь індійське пійло з хіною.

— Мені воно подобається. Я люблю присмак хіни з лимонною кіркою. Як на мене, ця суміш немовби розкриває у шлунку пори, чи що там іще. Мені вона любіша за будь-який інший напій із джином. Після неї я чудово себе почуваю.

— Я знаю. Ви завжди чудово себе почуваєте, коли вип'єте. А от я навпаки — препогано. Чого це не видно Роджера?

Роджер був приятель Томаса Хадсона, що придбав собі рибальську хатину далі на острові.

— Скоро має надійти. Ми сьогодні вечеряємо у Джонні Гуднера.

— І чого б ото таким людям, як ви, як Роджер Девіс і Джонні Гуднер, що стільки світу бачили, сидіти на цьому острові, — ніяк не збагну.

— Це гарний острів. Ви ж тут сидите, чи не так?

— Я сиджу, щоб заробляти собі на прожиток.

— Могли б заробляти на прожиток і в Нассау.

— К бісу Нассау. Тут веселіше. Що-що, а повеселитись на цьому острові можна добряче. Та й грошей тут дехто збив дай боже.

— Мені подобається тут жити.

— Та певне ж, — сказав Боббі. — І мені подобається. Ви це знаєте. Аби тільки був заробіток. А що, ви продаєте оті картини, які весь час малюєте?

— Останнім часом їх добре беруть.

— Подумати тільки — люди платять гроші за картини, на яких зображений дядечко Едвард. За картини, де намальовані негри у воді. Негри на березі. Негри в човнах. Ловці черепах. Ловці губок. Штормові хвилі. Водяні смерчі. Розбиті шхуни. Недобудовані шхуни. Все, що можна побачити й так. Невже їх справді купують?

— Звісно, що купують. Щороку в Нью-Йорку влаштовують виставку, а потім ті картини продають.

— З торгів?

— Ні. Комерсант, що влаштовує виставку, призначає ціну, і люди купують. Часом беруть і музеї.

— А самі ви можете їх продавати?

— Авжеж.

— Я б хотів купити смерч, — сказав Боббі. — Величезний такий, знаєте, смерч. І чорний як чорт. Чи, може, ще краще — два смерчі, як ото вони сунуть понад плесами з таким ревиськом, що заглушає все довкола. І засмоктують у себе геть усю воду, і страхають людей до смерті. А я виїхав своїм човном ловити губки і тепер не можу дати собі ради. Смерч видер просто в мене з руки глибинний окуляр і мало не засмоктав і човна. Такий смерч, що й самому богові страшно… То скільки такий коштуватиме? Я б почепив його тут-таки, в барі. Чи, може, й дома, якщо він не налякає до смерті мою стару.

— Це залежатиме від розміру картини.

— Малюйте яку вам захочеться, — велично промовив Боббі. — То така картина, що чим вона буде більша, тим краще. Намалюйте навіть три смерчі. Я колись бачив біля острова Андроса одразу три смерчі, не далі, як оце звідси до дверей. Вони здіймались аж до неба, і один засмоктав човен ловця губок, а коли той човен упав назад у море, мотор вибив дно й потонув.

— Усе залежить від того, скільки коштуватиме полотно, — сказав Томас Хадсон. — Я візьму з вас тільки за полотно.

— О боже, то добудьте щонайбільше полотно, — сказав Боббі. — Ми з вами намалюємо такі смерчі, що люди зі страху тікатимуть геть і з цього бару, і з цього бісового острова.

Його захопила велич задуму, але то був тільки початок.

— Томе, друже, а чи не змогли б ви намалювати весь, як є, ураган? Показати його в самісінькому розпалі, коли з одного боку вже відбурхало й ущухло, а з другого ще тільки зривається? Щоб усе-все там було — починаючи з негрів, прибитих бурею до стовбурів кокосових пальм, і кінчаючи вітрильниками, що їх несе просто через острів. І великий готель, що валиться додолу. І уламки, що розтинають повітря, наче стріли, і мертві пелікани, яких жене разом із скісними струменями зливи. І барометр, що впав аж на двадцять сім, і зірваний