Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Я таки наважилася запитати:

— Ти сказала про це Едгару?

Вона знизала плечима, і обличчя її набуло незалежного виразу.

— У ім’я Господа — навіщо? Що б це змінило? Хіба я не мало принижувалася перед ним цієї ночі? Все, що я могла йому сказати, було сказано. А дитя це — тільки моє.

Ми виїхали з лісу. До самого обрію тяглася Велика Східна рівнина. Вдалині, за кущами вільхи поблискували плеса фенів.

Гіта вказала мені на селище, що виднілося попереду.

— Їдь туди, Отиліє, і найми провідника. Так надійніше дістатися до монастиря.

— А ти?

Вона звела голову.

— Я їду додому. У Тауер Вейк. Житиму в кременевій вежі бунтівника Херварда. Там я і продовжу рід свого великого діда. Навіть якщо самотою.

Я дивилася, як вона їде. Гіта, граціозна і гордовита, з довгим косами кольору місячної пряжі, що розвівались на вітрі.

За нею на мулі трюхикала Труда, яка наостанок окинула мене підозріливим поглядом — чи не через мене її пані покинули Гронвуд, де їм жилося так привільно?

— Хай Бог береже тебе, Гіто Вейк! — прошепотіла я.

Серпень 1132 року

Тиждень тому Едгар став графом Норфолкським. Обряд інвеститури[46] відбувся в Лондоні, де в цей час перебував король.

Я чекала, що новоспечений граф повернеться разом із леді Бертрадою, але помилилася. Я стала настільки провінціальною, що вже вважала, ніби наречена до весілля повинна не менше місяця провести в домі майбутнього чоловіка — щоб ознайомитися з колом обов’язків господині. Проте зовсім інше, коли йдеться про персон королівської крові.

Більше того — після повернення Едгар повідомив мені, що так і не побачився з нареченою, яка досі в Нормандії. Чекати на неї слід тільки в день вінчання — у день поминання святого Лаврентія, тобто десятого серпня.

Цілий тиждень перед весіллям минув для мене в гарячкових приготуваннях до урочистостей. Довелося спішно їхати в Норідж, аби взяти на себе левову частку турбот. Скажу, як на сповіді, я добряче стомлювалася. Одна справа стежити за господарством у маєтках і зовсім інша — брати на себе приготування до бенкету з нагоди весілля графа. Але раніше я мала певний досвід готування до таких урочистостей, до того ж, Едгар був моєю родиною і мені хотілося зробити все якнайкраще, як і годилося при дворах феодальних сеньйорів.

Зрозуміло, з донькою короля повинно було приїхати чимало титулованої знаті, й граф Hopфолкський не міг осоромитися перед усіма цими вельможними персонами. Тому ніколи було навіть присісти й перепочити, не кажучи вже про те, щоб подумати про власний від’їзд. Адже, як ми домовилися з Едгаром, — я поїду, щойно його дружиною стане Бертрада Нормандська.

Я не зносила Бертраду. Зарозуміла, підступна, в’їдлива. Я знала її ще дитиною і пізніше, вже дорослою, але такою само лицемірною і хитрою. Але в неї було становище, якого рідко вдавалося досягти позашлюбній доньці, — тут я не могла не віддати данини її розуму та здібностям до інтриг. Принаймні, батько розбещував її, моя пані Матильда довіряла їй, а Едгар вирішив зробити її своєю дружиною. Не знаю, чи варто було відкривати Едгару очі на те, чим насправді була його наречена? Я вирішила нічого не говорити. Адже шлюб із нею ніс йому чималий зиск і пошану, а вже одне це варте було того, аби прагнути цього шлюбу. Що ж до вад самої Бертради… Що ж, Едгарові ще доведеться пізнати її і навчитися вгамовувати. Адже врешті-решт, верховенство в шлюбі завжди залишається за чоловіком.

Невдовзі в Норідж почали прибувати гості. Напевне, з часів датських королів це стародавнє місто не відвідувало стільки знаті. Прибули брати нареченої, графи Глочестер і Корнуолл із дружинами, граф Стефан Мортен, графи Лестер, Честер і Екзетер, єпископи Тетфордський, Ілійський і Лінкольнський, навіть абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунса поквапився прибути на поклін до Едгара, забувши старі образи. Сама ж наречена висадилася в Ярмуті, де відпочивала після переїзду морем. Що до мене, то мені було дивно, що вона не поспішає зустрітися з нареченим. І яким нареченим!

Я вже давно не згадувала своїх наївних сподівань на те, що Едгар стане моїм чоловіком. Це було, коли він тільки приїхав, і я побачила, наскільки він схожий на мого бідного Етельстана. Тільки ще вродливіший. Щоправда, Едгар відразу дав мені зрозуміти неможливість цього. І якщо я й засмутилася, то в цьому винне тільки моє дурне серце. Але я завжди пишалася своєю волею і незабаром силоміць загасила почуття, що ледь жевріло. Я стала для Едгара, як він і хотів, другом, підтримкою, сестрою. Ніколи й не думала, що з якимось чоловіком мене пов’яжуть такі довірчі й чисті стосунки. Так, Едгар воістину став мені братом. Колись у мене й справді був брат, Гай, але ніколи я не відчувала з ним такої теплоти і взаєморозуміння, як із Едгаром. І я воліла не думати про близьку розлуку.

Коли напередодні вінчання прийшла звістка, що Бертрада прибула в абатство Святої Елізабет, що поблизу Норіджа, я, заклопотана святковими приготуваннями, не надала цьому значення. З морського узбережжя саме доправили тридцять барил свіжих устриць, і встановили їх у битий лід. Двадцять два баранячі тулуби засмажили на великих рожнах. Було й три бики, десять оленячих туш, безліч шинки, ковбас, дичини, домашньої птиці, кроликів, ще й три павичі, яких я звеліла начинити сухими фруктами і внести в залу на срібних тарелях із усім барвистим оперенням. І це не кажучи про рибу: форель, міногу, лососину, тріску, чудових в’юнів. Були й овочі: зелений горошок, редиска, варений буряк, салат, цибуля, цілі гори зелені. Пекарі працювали не покладаючи рук, щоб випекти чудовий білий хліб; масла й меду мало бути вдосталь, як і безлічі сортів сиру. А ще