Читати книгу - "Сповідь суперниці"

від самого початку? І приречено на невдачу. Моєї провини в цьому не було, все, чого я хотіла домогтися, — це врятувати подругу від ганьби. Але раптом я подумала, що винна, бо підштовхнула її до вирішального кроку. Чому вона навіть не звернула уваги на мої слова про повернення в нашу обитель? І раптом я зрозуміла, що сподіваюся на диво. Хочу, щоб цей привабливий чоловік і моя подруга дійшли згоди. Як мені це бачилося? Ніяк. Я спостерігала сьогодні їхні легкі, грайливі стосунки, бачила, як їм добре разом. Хай так усе й залишиться. Я впала навколішки, почала палко молитися, просити небеса, щоб диво таки сталося й Едгар зрозумів, який скарб придбав у особі Гіти.

Боже, як довго тягся час! Інколи я вставала, ходила з кутка в куток, знову починала молитися. Гіта все не йшла. Довкола все стихло, тільки часом десь гавкав собака та перегукувались вартові на стінах. Час від часу мені спадало на думку, що дарма я так переймаюся. Можливо, ці двоє знову забули про все, розчиняючись у шаленстві пристрасті. І тоді я починала гніватися на них чи на себе.

Якоїсь миті я відчула страшенну втому. Все-таки в мене сьогодні був украй напружений день. Я вирішила прилягти на подушках однієї з лав і дивилася, як обпливає віск на свічці. Не помітила, коли заплющилися очі, я ніби зникла в пелені сну.

Прокинулася раптом, ніби від поштовху. Сіла. Свічки догоріли до самих розеток. У кімнаті стояла півтемрява, яку розріджували відсвіти зі слюдяних вставок у рамі вікна. І тут я розпізнала напроти Гіту, гукнула. Вона не поворухнулася. Сиділа на стільці біля пюпітра, її непорушна постать виразно проступала на тлі віконного отвору.

І я зрозуміла — дива не сталося. Моя бідолашна самовпевнена Гіта. Отже, Едгар відмовив їй. Хоча інакше й бути не могло.

— Ти хоч спала сьогодні? — запитала я, обіймаючи її за плечі.

Гіта відкинула мою руку.

— Ну, ти вже таки виспалася досхочу!

Я відсахнулася. Який холодний, злий був у неї голос! І вже наступної миті по моїх щоках побігли теплі сльози.

Не стрималася й Гіта. Кинулася до мене, впала навколішки, обійняла мене й ридала, ридала. Господи, мені здавалося, що в неї серце розірветься від цього плачу. Я втішала її, хоча розуміла: сльози — це на краще. Сльози дано жінці, щоб полегшувати біль.

Нарешті вона заспокоїлася.

— Ти мала рацію, Отіл. Я говорила з Едгаром, пояснювала. Спочатку він ніби й не слухав мене, відбувався жартами. Але коли почала наполягати, сказав, що я вимагаю нездійсненного. Навіть роздратувався. Тоді я сказала, що не можу більше так жити й мені доведеться поїхати, — але він не затримував мене. І я зрозуміла — йому навіть зручніше буде, якщо я зникну, тепер, коли надходить час появи тієї… справжньої господині Гронвуда.

У Гіти був млявий, безбарвний голос. Так само, не змінюючи інтонації, вона сказала, що звелить зараз Труді принести мій одяг. А потім поїдемо.

Було дуже рано, навіть собаки не вилізли з буди, щоб погарчати на нас. Сіро, тихо темніла сітка будівельних риштовань довкола донжона Гронвуда. Гіта, я і Труда пройшли на стайню. Я знову видерлася на рябу кобилу ігумені. Вона теж ніби не спала: помалу, але слухняно йшла, скоряючись поводові.

Коли ми виїхали, я озирнулася на Гронвуд. Він височів сірою примарною масою. Недобудований замок, якому одного разу належало піднестися над околицею у всій своїй пишноті. Але тоді його господинею буде вже інша, донька короля, законна дружина шерифа, а радше вже графа Норфолкського Едгара Армстронга.

Я глянула на Гіту. Вона неквапом їхала на своєму білому коні й жодного разу не озирнулася на місце, де була така щаслива, звідки їй довелося з ганьбою поїхати. Поїхати, по суті, з моєї провини. Хоча, може, я й не настільки винна. Ці стосунки були заздалегідь приречені. Несповідимі шляхи Твої, Господи. Я ж тільки виконала свій обов’язок, вирвала подругу з павутиння спокуси й гріха. Але чому це мені так сумно?

Я пришпорила рябу, обігнала Труду, яка трюхикала на мулі. Та була очевидячки не в гуморі. Раз по раз долинало її бурчання — мовляв, добрі люди не вирушають у дорогу, навіть не попоївши перед тим.

Я наздогнала Гіту, й наші коні пішли поряд. Моя подруга мовчала, і я не наважувалася перша почати розмову.

Світанок застав нас на лісовій стежині. Защебетали птахи, роса, немов коштовні прикраси, спалахувала на листі. День мав бути чудовим, і я трохи збадьорилася. Врешті-решт, те що сталося, рано чи пізно повинно було трапитися. І хай уже ліпше це має такий вигляд, ніби Гіта ухвалила рішення з власної волі.

Я запитала, куди ми їдемо. Гіта не відповіла, і я повторила запитання та додала:

— Чому б не повернутися зі мною в обитель? Пригадай — ти прожила там більшу частину життя. І не гіршу частину. І тобі раді в монастирі. Там ти знову віднайдеш спокій, а мине час, і до тебе повернеться добра слава.

Гіта нарешті глянула на мене, і я зніяковіла від її цинічної усмішки.

— Ні, куди-куди, а до обителі я повернутися не можу.

— Але чому? Ми там знову зможемо жити разом, Гіто.

— Ти зможеш, ти обрала свій шлях. Я ж… Нині я не зможу віддати Господові всю свою душу до денця.

І додала:

— Уже другий місяць, як я вагітна.

Я тільки зойкнула. У Гіти буде дитина! Байстря Армстронга, дитя, на якому цілісіньке життя лежатиме пляма ганьби його матері й зневаги його батька. А Гіта? Що буде з нею — жінкою зганьбленою, що народила невідомо від кого. Навіть якщо відомо… Але без чоловіка, у гріху.

— О, Свята Хільдо! Що ж тепер робити?

— Відомо, що… Народжувати, коли настане час.

І несподівано вона знову посміхнулася — ясно й сумно.

— Найголовніше тепер — ця маленька істота, яка живе