Читати книгу - "Все буде добре"

– Боїшся, що це відіб’ється на твоїй кар’єрі?

– Що…? Ні, звісно, що ні. Просто я хочу знати, чи це…

– Заразне?

Олександр замовк, підбираючи слова. Усю дорогу в Бистрицю він не знав, як почати розмову, а зараз розумів, що найважливіше – це не втратити матір, ледве знайшовши її.

– Так.

Лідія розсміялась.

– Гордій теж боявся, що ти можеш захворіти. Казав, що мене потрібно ізолювати, вилікувати, що я небезпечна для його сина. Його – не нашого. Зрадлива тварюка!

Жінка вдарила кулаком по столу, ледь не зачепивши сковорідку.

– Чим захворіти? – обережно запитав Олександр.

Несподівано стало гаряче. Невже… невже це не його провина?

– Ось цим! – Лідія різко обернулась, виставивши перед собою руки.

Долоні з довгими музичними пальцями дрібно трусились.

– Що це?

– Він називав це нервовим зривом. А лікарі – маніакально-депресивним синдромом. Пацієнти страждають зміною настрою й можуть завдати шкоди тим, кого люблять.

– І… І це вилікували?

Лідія голосно засміялась, і Олександр пошкодував, що запитав.

– Знаєш, що найцікавіше? – продовжила вона пошепки, і це було більш моторошно, аніж її сміх. – Мене виписали не тому, що вилікували. А тому, що закінчились гроші на моє «лікування». Гроші, які стабільно надходили з Америки. Які присилав мій коханий, замість того, щоб приїхати чи хоч раз написати листа. Йому було начхати, що зі мною. Головне – щоб я сиділа в дурці. Щоб не заважала йому. Щоб не забрала в нього його сина.

Це ж була його ідея – забрати тебе в Америку. Він казав, що це тимчасовий виїзд, але я ж знала. У цього падлюки нюх на зміни! Він, напевно, якось дізнався, що Союзу кінець, от і захотів урятувати свою шкуру. А я – українка, тут народилась, тут і помру. І не віддала б тебе чортзна-куди. Тож він мене й закрив. Велика ж шишка, стільки влади. І всім же начхати. Навіть тобі було начхати!

На сковорідці голосно зашкварчало, і Лідія повернулась до сирників, залишивши Олександра з дивним відчуттям усередині. Це його провина, що все так склалось? Через нього батько перетворив життя матері на пекло? Зрештою, Гордій був на таке здатний. Усе заради того, що він вважає правильним. Але, з іншого боку, Олександр отримав відповідь. Його хвороба точно не родинна. А отже, відповідальність за це повністю лежить на ньому. Усі інші можуть ставати в чергу.

– Вибач, – сказала Лідія. – Я не хотіла на тебе кричати. Чи звинувачувати. Не знаю, що на мене найшло… Син знайшов мене за стільки років, а я…

Олександр встав із-за столу та обійняв її:

– Мам, ну чого ти? Я ж не маленький, усе розумію. І якщо тобі потрібна якась допомога – я готовий її дати. Не для того, щоб загладити провину чи комусь щось довести. А тому, що ти – моя єдина родина. І я не хочу знову залишатись сам!

– Сашко… – Лідія обернулась і вткнулася носом у його груди. Маленька розгублена мати і дорослий, упевнений у собі син. Тепер у нього є сили й можливості захистити те, що дійсно цінне. А отже, є за що боротись.

– Слухай, мам, а поїдьмо звідси?

– Куди? В Америку?

– Ну чого в Америку? Можна хоча б до Львова. Тобі зовсім не обов’язково сидіти в Бистриці. Це село на краю цивілізації!

– Може, і так. Але це мій дім. Коли я вийшла з клініки, у мене не було нічого. Бабуся забрала мене сюди, навчила, як город садити, за курми дивитись. Раніше я, городська, з цього посміялася б, але тоді це стало для мене всім. І коли вона померла, я отримала в спадок цей дім, город, курей, три сотки на пасовищі.

– Мамусь, у мене є гроші, ми можемо купити що захочеш і де захочеш. Кому цей мотлох потрібен?

Жінка відсторонилась і глянула сину в очі:

– Мені.

Він попросив Віталіка поїхати через село на зворотному шляху. Автомобіль їхав розбитою дорогою, розганяючи собак і гусей, привертаючи увагу замурзаної дітвори. На кожному другому будинку стояла супутникова тарілка, але дітлахи досі бавились у резиночки, ло`ви та чіплялись до набундючених індиків.

Цивілізація захопила будинки, однак ще не поглинула людей. Можливо, десь там бігає нова четвірка друзів, які вірять у краще майбутнє? Нехай би в них дійсно все було добре.

Олександр витягнув із внутрішньої кишені пальта чорний блокнотик. Провів пальцем по тисненню та розгорнув. Знайшов серед перекреслених записів «Повернутись додому» й дописав унизу: «Повернутись до справжнього дому». І закреслив.

Людей у банку було небагато. Робочий день розпочався півгодини тому, тож біля кас товклися лише бабусі, які жили за принципом: «Хто раніше прийшов, той – куди без черги, молодий чоловіче?!», та студенти, у яких не було пар, зате були плани на другу половину дня. Антон повільно пройшовся залом, зважаючи й на робочо-приязні усмішки працівників, і на напружені обличчя охоронців, і на вічно незадоволених клієнтів, і на заклопотаних менеджерів, що снували туди-сюди. На останніх він і зосередив свою увагу.

Білява жінка, чия молодість підтримувалась лише косметикою, і чоловік із кам’яним обличчям, що навіть не намагався зробити зацікавлений вигляд при спілкуванні з черговою пенсіонеркою. Антон став у чергу