Читати книгу - "Все буде добре"

– Чим можу допомогти? – запитав він безбарвним голосом.

Ці слова зливались із голосами десятків робото-консультантів, не залишаючись у пам’яті.

– Пане? – запитально повторив менеджер.

Антон лише міцно стиснув руків’я пістолета в кишені куртки. Він стільки разів уявляв, як витягує зброю, націлює її та натискає на курок. Постріл лунає залою, а цей чоловік падає з діркою в грудях. Падає, щоб зігнити так само, як зігнив його друг Іван. І немає значення, що потім буде з ним, з Антоном. Головне – убивцю буде покарано.

Чоловік глибоко вдихнув. Глянув на бейджик «Андрій» на грудях менеджера. Перевів погляд на обличчя, яке цілий рік вважав своєю п’яною вигадкою. За цей час він змусив себе повірити, що сам убив свого друга. Але, виявляється, це була чужа провина. Провина цього «Андрія».

– Вам допомогти? – менеджер трохи стривожився, кидаючи косий погляд на охоронця. Той вловив натяк і почав наближатись.

– Ні, – відповів Антон і попрямував до виходу під здивовані погляди відвідувачів.

На вулиці переклав пістолет у паперовий пакет і викинув пакунок у найближчий смітник. Перейшов дорогу та зупинився біля чоловіка, що сидів на лавочці. Ще якусь годину тому той увічливо відрекомендувався як «друг пані Марії», та повідомив, що може розповісти, хто конкретно вбив Івана та підставив Антона. Протягнув папку (паперову, радянського зразка, вочевидь, зараз вони переживали пік продажів), щільно заповнену світлинами з його квартири, свідченнями його друзів, припущеннями слідчих, а також – фотографією людини, яка натиснула на курок.

Антон вагався, але сумніви розвіялись, коли очі вихопили знайоме слово – «Альвеа». І все одразу стало на свої місця. От тільки… За цю годину Антон згадав, де бачив цього міцно збитого чоловіка в дорогому костюмі. І якщо в Марії завелись такі друзі… Що ж, значить, він багато чого пропустив, перебуваючи у в’язниці.

– Я не вбивця. Не знаю, добре це чи погано, – сказав Антон, дивлячись прямо в колючі очі. Ігор Жатек не відвів погляду.

– Це ваша справа, Антоне. Просто я так само, як і ви, хочу, щоб справедливість узяла гору.

– Справді? Тоді, може, варто здати вбивцю міліції?

Жатек усміхнувся.

– Після року за ґратами ви досі вірите в нашу законодавчу систему? Плюс, – він розвів руки, – немає чого приховувати: ця інформація прийшла до мене з не дуже легального джерела.

Антон глянув на вивіску банку «Альвеа». У цьому питанні справедливістю навіть не пахло. Жатек щось не поділив із Шипалком, і цей інцидент з убивцею, що працює в банку, міг би сильно зіпсувати репутацію «Альвеа». Для Антона це міг бути шанс повернути Марію. От тільки чи хотів він цього зараз? Та й до чого тут «УТК»? Віктор Євгенович не мав справ із банківськими установами. Принаймні, поки Антон був на волі. Усе раптом стало надто складно для пересічного сільського хлопця й надто важко для людини, яка тільки вийшла з в’язниці.

– Я вас розчарую, але не збираюся робити за вас брудну роботу. Що б ви не планували проти Олександра Шипалка, я вам не спільник. Ця історія для мене завершилась.

– Швидко ж ви пробачили людину, яка вбила вашого друга, а вас запроторила до в’язниці…

– Це моя справа, кого і за що пробачати. Хорошого дня, – холодно відповів Антон і рушив вулицею.

Ігор Жатек поправив плащ. Помітив запитальний погляд свого охоронця й заперечливо похитав головою. Ні, Антон Шуацу ще стане в пригоді. Останнім часом директор «Інстер Банкін Груп» жив власним нюхом, і це дозволило йому досягти небачених результатів. Отже, потрібно надалі вірити собі. Нехай цей чоловік і досі не може пробачити йому ту сутичку на підземному паркінгу, коли Сєрий з дибілами погрожували Марії. Але з цього ще можна буде отримати користь – Жатек був упевнений у цьому. Марія… Скільки на цій жінці зав’язано всього. Таку гріх втратити, ой гріх.

Чоловік піднявся з лавочки, подивився на брендовий годинник над входом у банк, під стрілками якого писано «Альвеа. Все буде добре», та криво посміхнувся. Вибач, Шипалку. Не буде.

Час захлопнути мишоловку!

2008 рік

Ліфт зупинився на сорок другому поверсі. Двері роз’їхались, і Олександра Шипалка зустрів до болю знайомий вестибюль. Довгий коридор, що перетікав у невеликий хол. Ті самі постери на тьмяних стінах. Стійка з медсестрою в класичній білій формі. Навіть лампочка, що освітлювала великий напис «Центр досліджень Ґрекхем та син», миготіла точно так само, як і минулого року. Як і роки до того. Олександр зробив крок уперед, і двері ліфта зачинились із характерним звуком. Наче повернення до старого дому. Дому, у який не хочеш повертатися.

– Доброго дня, Ґрето, – привітався чоловік, підходячи до стійки.

– І вам доброго дня, пане Алексе, – жінка усміхнулась, і кутики її очей