Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

«Крихітко… Комп’ютер любить тебе».

— А чим пахне твій дим? — спитав мене кулеметник.

— Травами, які тут більше не ростуть.

— Такий запах мав дим в отих, котрі прийшли до нас ген звідтіля.

Тепер вони були всі мертві.

— Вони часто ходили до вас?

— Тепер уже ні. А колись ми тільки те й робили, що воювали.

Волаючі в Темряві першими натрапили на Роботів, їхні пронизливі крики закликали сюди Гробарів та Збирачів Сталевих Черепів.

Хвиля за хвилею. Так само, як хвилі Мутантів накочувалися на Місто Білого Каменю. Пітьма, освітлена пострілом. Ніч у вогні кулеметних стволів обертається на пекло.

Я побула тут, поки стемніло, а вночі Мутанти знову збиралися нападати.

І я сказала до Робота П’ять:

— Ми запізнюємося. Нам слід поквапитись.

А він одказав:

— Смерть заради смерті не має сенсу.

І щосили потягнув до себе гайковий ключ.

Якби десь облаштували музей ключів, то цей гайковий ключ лежав би у відділі «Мамонти».

Але мені було не до сміху.

Ніч. Майданчик із безлічі сталевих плит. Прожектори периметром. Та Роботи, які складають із того, що було сховане в контейнерах, Дещо, — йому допоки важко дати назву.

Вони працювали вже не одну годину, без відпочинку та уповільнення темпів. Лише екрани комп’ютерів, що відповідали за складання Чогось, наказували їм:

— Наступний блок у контейнері чотирнадцять дев’ятнадцять сто вісім чотири-біс, і зафарбовували на кресленнях Чогось вмонтований блок у зелене. А над ним надбудовували червоні лінії блока. — В контейнері дванадцять двадцять сто десять…

Та сама — величезний екран — вся безмежна карта Мертвого Міста. Сірі крапки — Оживлені Мерці, зелені крапки — Мисливці на Мерців, безліч голубих крапок — примари. Бойова колона червоних вогнів, що лежить до білих крапок — найбеззахисніших від усіх, до помаранчевої крапки — моєї Машинки-Мутантки.

— Роботе!

— Ще не час.

— Не час? Залізний упертюх!

— Не час, — мовив Слідопит Двадцять Сім.

— Як собі знаєте! Але якщо про «вмирати», то ліпше вже померти, знаючи, що виконав усе, аніж потім жити з усвідомленням, що не зробив того, що міг! — гарячкувала я.

— Крихітко…

Але я побігла.

Я не хотіла, щоб люди, які знали, що таке благо дотриманих Обіцянок, були вбиті. Щоб моя Машинка загинула, не дочекавшись мене. Я знала: ліпше загинути, аніж потім згадувати червону кров на білому камінні.

Тож я бігла. А коли збагнула, що можу не встигнути, розпростала крила.

Чотириста сорок чотири люті Мутанти, в кожного — кістяк і плоть двадцяти мертвяків, наближалися до Міста Білого Каменю, знаючи, що цієї ночі вони вже напевно зрівняють його із землею.

Їхня бойова сурма вищала:

— Вау-вау-вау-у-у-у-у!!!

Стяги з людської шкіри.

Курок, зігрітий гарячою рукою.

Уламок сигари в пальцях їхнього ватажка.

Дві миті очікування. Без руху, не заглушаючи моторів.

А далі — вогненна дуга затиснутого в пальцях недопалка сигари:

«Вперед».

Ніщо вже не могло зупинити їх. Та й нікому було їх зупиняти, — хіба що моя Машинка, вона спокійно змирилася зі своєю долею — до останнього бути серед руїн.

Оглянути руйновище й сказати:

— Що ж. Ви побачите мою смерть.

— Ми бачили стільки смертей, що твоя…

— Я покажу вам те, що ви затямите навік.

Обмаль стрічок.

Та вже як є.

Вона чекала їх, а вони на своїх гуркотливих