Читати книгу - "Обережно: міфи!"

Та й член Петербурзької АН, природознавець і географ професор П. Паллас, який у 1793–1794 pp. досліджував Південну Україну та Крим, хоча «дуже неприхильно ставився до економічного побуту татар», однак і він, як зазначав Є. Марков (там само. — с. 342), «не міг не відгукнутись із похвалою про сади й виноградники» цих самих татар (до речі, Паллас нарахував 35 різних сортів винограду, які вони розводили, багато з яких йому самому ще не були відомі). «Було б дуже важко вирощувати зернові на полях, — писав він, — розсіяних по терасах і кам’янистих схилах гір, якби численні струмки не давали засобів для зрошення, якими татари зуміли скористатися (виділено Є. М. — М. Л.)». Табуни і отари були такими великими, розповідає П. Паллас (там само. — с. 347), що «коли 1769 року закупили у кримських татар 1000 верблюдів для армії, що воювала у Персії, то зменшення числа цих тварин зовсім не було помітне».

А ось що побачив сам Є. Марков на початку 70–х років XIX ст., тобто майже через століття після «приєднання» Криму до Росії (1884. — с. 338–339): «Степи, що становлять 9/10 території півострова — цілковиті пустелі... Води майже нема... 310 фонтанів 8 розбиті або пересохли... Поселення трапляються рідко... Які ж є — не поселення, а руїни... З десяти хат заселені дві... Татарські назви урочищ... нагадують вам назви залюднених і багатих сіл, що були тут раніш... Та й у горах — сплюндровані могши коло доріг, здичавілі сади вздовж струмків, назви, що втратили [свої] значення, села, що втратили мешканців... Верблюди стали рідкістю, буйволів майже нема... у степу рідко зустрінете невеличкий табунок» коней.

Та, може, «приєднання», як тепер полюбляють наголошувати, відкрило перед кримчаками широку дорогу до цивілізації, тобто значно підвищило рівень їхньої освіченості? Судіть самі: «На 100 тис. татарського населення Криму в 1867 р. нараховувалося 154 татарські училища; серед них 131 початкове і 23 медресе, тобто духовні академії для підготовки священнослужителів і вчителів (і це, зважте, «в період величезного занепаду їх нації», коли, як наголошує Марков, «багато училищ було закрито, інші — спорожніли», а ще у XVIII ст., за свідченням згаданого митрополита Богуш–Сестренцевича (там само. — с. 362), «училища їх були численними і заповненими учнями». До того ж, зазначає Марков, жодна з татарських шкіл не отримувала підтримки ні від казни, ні від земства... — М. Л.). Учнів у них було 5081 особа, з них 901 дівчинка». Якщо в татар «1 учень припадав на 27,9 мешканців», то серед російського населення — «1 учень на 66,1 мешканців. Татарське плем’я, що становило 17,85 % всього населення Таврійської губернії, дало 1867 року 23 % учнівської молоді; російське плем’я, що становило 62,5 % населення, дало тільки 28,5 % учнівської молоді...» А ось і цілком закономірний висновок, зроблений Є. Марковим (там само. — с. 356–357): «Ми,росіяни, впродовж 80 років не розповсюдили серед татар анінайменшої загальної освіти, анінайменших технічних знань... Ми і не могли дати нічого, тому що ми... самі були багато в чому бідніші за татарина...»

Але М. Максименко, схоже, найменше переймається подібними «дрібницями», він вбачає здобутки нової влади Криму насамперед у тому, що «розбивалися красиві парки, виростали палаци...» (1957. — с. 5). «На жаль, — засмучується чутливий до таких покручів В. Возгрін (1992. — с. 280), — доводиться визнати, що історика–марксиста захоплюють такі плоди цивілізації, як насамперед пам’ятки колонізаторської субкультури, споруджені на одвічній землі пограбованих трудящих («він і досі не спокутий, цей гріх перед людьми і землею, започаткований у далекому XVIII столітті», — напише пізніше у часопису «Голос Крыма» Валерій Євгенович. — М. Л.)».

Та для згаданих вже істориків–марксистів якось само собою відходить у тінь те, що «ціна цих дійсно розкішних палаців — зубожіння і фізична загибель десятків тисяч корінних жителів, зігнаних зі своїх клаптів землі й приречених на батракування чи еміграцію на чужину». Такої ж думки дотримується й згаданий С. Бахрушин (1936. — с. 57), доводячи, що анексія «призвела не лише до знищення політичної незалежності татарської держави в Криму, ай до нещадного руйнування царизмом тієї красивої й яскравої туземної цивілізації, яка виросла на кримському ґрунті внаслідок різноманітних культурних впливів, що схрещувалися тут». Згодом цю справу успішно довершать більшовики...

Як чергове нашестя варварів оцінив цю акцію шанувальник і знавець Криму, видатний російський поет М. Волошин, додаючи, що «на цей раз це більш серйозно і довгочасно, позаяк ці варвари — росіяни, за їх спинами не хиткі, плинні води кочового народу, а важкі фундаменти Санкт–Петербурзької імперії» (1990. — с. 215). Через небачене плюндрування благодатна кримська земля спустошувалася й безлюдніла — різко зменшилася кількість корінного населення, а на їх місце незабаром вже (Мазур, 1993) «спішно (і теж насильницьки) переселялись селяни з Росії». Те саме буде зроблено і в Україні, коли штучно організованим Голодомором 1932–1933 рр. московська влада «вивільнить» мільйони місць в українських селах: як свідчать документи російських архівів («Державний російський архів економіки: Ф. 5675. — Оп. 1. — Спр. 185. — Арк. 2»), тільки в голодному 1933 р. в Україну прибуло понад 117 тис. переселенців (Винниченко, 1994. — с. 24).

Непоправних втрат зазнала і культура ханства. Ось лише одне свідчення іноземного самовидця, яке наводить С. Бахрушин (1936. — с. 58): «Переможці спустошили країну, вирубали дерева, зламали будинки, зруйнували святилища та громадські будівлі туземців, знищили водопроводи, пограбували мешканців, поглумилися над татарським богослужінням, викинули із могил і покидали у гній тіла їхніх предків, перетворили домовини в корита для свиней, винищили всі пам’ятки старовини».

Інший недавній «історик–марксист», а нині політолог В. Поляков (1998. — с. 20) піддає сумніву ці «слова якогось іноземця», ба більше — називає їх «явною нісенітницею». Полишаючи на сумлінні автора його вельми своєрідну «політологічну» термінологію (як і його безпідставні намагання піддати сумніву наукову репутацію С. Бахрушина), звернемося до відомого описувача подібних дій російської армії у іншому — кавказькому — регіоні. Ось як показав це Л. Толстой у повісті «Хаджі–Мурат» (1981. — с. 253–257) на прикладі лише однієї чеченської сім’ї: «Повернувшись до свого аулу (після нападу на нього