Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Химери Дикого поля 📚 - Українською

Читати книгу - "Химери Дикого поля"

443
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Химери Дикого поля" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 92
Перейти на сторінку:
добрий нюх. Наосліп він схопив мене і повалив, щоб таки вбити.

– Славку, припини, він бачив битву і може розповісти! – зашепотів йому на вухо Бар-Кончалаба і спробував прибрати руки дикуна з моєї шиї. Нічого б він не прибрав, бо дикий був набагато сильніший, але Бар-Кончалаба знав, що шепотіти: – Він бачив твоїх, він розповість! Він бачив!

Це подіяло, і дикий мене відпустив. Я залишився кахкати на землі. Сам він протирав очі.

– Не бійся. Це він розлютився, бо побачив твою голомозу голову. Славік і його одноплемінники не люблять ані слуг, ані паничів, – пояснив Бар-Кончалаба.

– Якого ж хера ти його привів? – хотів я спитати, але з горлянки моєї виривалися тільки хрипи.

– Що ти бачив? – спитав Славко. Говорив він майже як людина, та ще й українською, чим дуже здивував мене. – Чого вирячився?

– Ти вмієш розмовляти? – чесно спитав я. Славко заревів і спробував вдарити мене кулаком, але на руці у нього повис Бар-Кончалаба, то удару не вийшло.

– Він уміє розмовляти і грамоту знає! Він нічим не відрізняється від людей, нічим, окрім того, що належить до іншого виду, – зашепотів Бар-Кончалаба, схопивши обома руками кулак велетня.

– Розповідай про битву! – заричав Славко.

Я розповів. Про напад диких, про те, як паничі зібрали військо і оточили фортецю біля Чорних печер, як чекали нас у засідці в горах, а Непийпиво розгадав цей план і вдарив з тилу. Як паничі знищили кілька стійбищ диких і виманили їх з гір, а Понамка здогадалася підпалити траву і вогонь допоміг паничам перемогти. Славко слухав це, а потім застогнав.

– Кляті, жалюгідні карлики! Ви тільки і можете, що перемагати завдяки хитрощам! – заверещав дикий.

– Славку, я ж тобі казав, що ти теж мусиш стати хитрим, інакше вас знищать! – говорив йому Бар-Кончалаба.

– Скільки загинуло наших? – спитав Славко.

– Багато. Сотні і сотні. А ще ж частину потім вбивали у горах, за допомогою псів, які знаходили їх.

– У, кляті потвори! – Славко гупнув кулаком по землі, і там утворилася глибоченька ямка. Він був дуже сильний. – Жалюгідні карлики, ви ні на що не здатні без залізної зброї, без псів, без брехні!

– Але дехто зміг втекти. Їх не переслідували, бо паничі дуже заморилися, – заспокоїв я.

– Тепер буде голод. Бо нікому буде ходити на полювання, нікому годувати численних сиріт! – Славко схопився за голову.

– Бачиш, а якби у твоїх братів було залізо, вони б перемогли! – говорив Бар-Кончалаба. – Не кам’яні сокири і загострені у вогні стовбури, а шаблі та списи, а ще щити, паничі б не встояли!

– Мої браття не схочуть добувати залізо! І не будуть обробляти землю! – закричав дикий. – Вони пам’ятають, що сталося з тими з наших, хто це робив. Їх убили, бо вони знищили ліс заради полів. А тільки ліс може захистити нас, ліс, у якому ми можемо здолати будь-кого! Мені потрібно повертатися додому!

– Ні, не потрібно. Що ти там будеш робити? – спитав Бар-Кончалаба. – Воїнів залишилося мало. Краще почекати, коли виростуть нові, а тоді ти повернешся і очолиш їх. Але без заліза вам не перемогти паничів.

– Я потрібен своєму народу зараз!

– Якщо ти підеш зараз, то пропадеш. Сам подумай. Спочатку чудовиська, потім Погані землі, Мара, башта паничів, їх курені. Як ти все це здолаєш?

– Здолаю!

– І з чим ти прийдеш до своїх? З чим? Ти мусиш змінити життя свого народу, але поки що зарано!

Я з подивом слухав цю розмову Бар-Кончалаби та Славка, не дуже розумів, про що йшлося. Славко несамовитів поруч. Який же він був величезний!

– Слухай, а правда, що твої брати їдять людей? – спитав я в нього. Він аж скривився.

– Хіба можна їсти потвор? Та навіть якщо я вмиратиму з голоду, то не буду їсти таку гидоту, як карлики!

– А навіщо твої брати відрубали голови полоненим і вбитим?

– Щоби віднести до могил предків. Душі предків радіють, коли бачать голови карликів.

Я хотів сказати, що це дикість, а потім згадав перерізані горлянки, трупи, згодовані собакам, і багато чого іншого, що бачив на Січі. Промовчав.

– Піду принесу жертву загиблим, – сказав дикий і пішов.

Я потирав шию, яка ще відчувала його залізні стискання.

– Хто такі ці дикі? Чому вони такі сильні? – спитав у Бар-Кончалаби.

– Це неандертальці, а вони ж завжди були дуже фізично розвинутими.

– Хто? – здивувався я і згадав щось зі школи, якихось примітивних дикунів.

– Неандертальці. Чув про таких?

– Хіба вони не вимерли? – ніяково спитав я, бо щось чув, але все вже забув.

– Усюди – вимерли, але на ріці Снів змогла вберегтися досить велика популяція, – пояснив Бар-Кончалаба. – Вони багато років були господарями цих країв, досить ефективно протистояли чудовиськам. До речі, дикі теж розвивалися ці тисячі років в ізоляції. Частина з них перейшла до землеробства, нехай і примітивного, робила кераміку, було навіть щось схоже на писемність, теж примітивну. Думаю, що згодом би ці дикі створили якесь альтернативне людство з нічим не гіршою культурою, та раптом на ріку Снів прийшов Травін зі своїми козаками. Проти кінноти та вогнепальної зброї неандертальці, що жили землею, встояти не могли і були винищені. Вціліли лише ті найбільш відсталі групи, що жили у лісах і займалися полюванням. Багато культурних надбань було втрачено, неандертальці перетворилися на тих дикунів, яких ти бачив. Землеробство забуто, як і кераміка, про писемність годі й казати, зброя з каменю або кісток, ну, хоч вогнем користуються, хоча тепер не знають, як його добувати, і змушені підтримувати на своїх стоянках. Такий ось прикрий розвиток подій, але я маю надію його виправити.

– Яким чином?

– Ну, є кілька можливостей. Перша це зробити диких конкурентноздатними. Ось я готую зі Славика ватажка для диких. Лідера, який би навчив їх виготовляти залізо і займатися землеробством. Завдяки цьому вони б змогли за покоління-два наростити чисельність і атакувати Січ.

– У паничів є сучасна зброя, тож залізо нічого не вирішить.

– У паничів є ще раби і чудовиська, з якими теж треба воювати. Так, я припускаю, що та авантюра не завершиться успіхом, але було б цікаво спробувати. Тим більше, що є і другий план.

– Який? – спитав я. Вже зрозумів, що підтримую розмову, щоб втекти від болю, сховатися від нього у словах.

– Нацькувати на Січ могутнього ворога, який би знищив її і звільнив місце для диких.

– Бандитів?

– Бандити – це не ворог, бо вони не вміють діяти системно. Ось так, як ти розповідав, наскочити, постріляти, отримати по сраці та втекти, вони можуть. Але так Січ не візьмеш. Щоб перемогти паничів,

1 ... 75 76 77 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Химери Дикого поля"