Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

я скинув скидай гімнастерку я скинув скидай шаровари я скинув і чоботи і білизну говорять скидай а я говорю що ви мене хочете убити скидай тобі вони не потрібні ну я на їх дивлюся як кіт на собаку вони випивши а я був справний коли вони мене повернули до лісу і два за руки держать а третій заряжа рушницю а в руці багнет австрійський і рушниця не наша то я як рвонувся підштаники розірвав якими був спутаний ті що держали за руки я коли тріпнувсь вони попадали я рушницю рукою вибив поки вони очухалися то я голий дременув їм мене не догнати звернув у ліс то вони по моєму шелесту стріляли та попусту я побіг у другий ліс і там знайшов хату лісника ну я ліз на четвереньках голий там дві собаки на ланцюгах злі я думаю розірвуть а вони як побачили що я лізу на четвереньках то повтікали з двору вони такого звіра не бачили я поліз під вікно то місячно саме тітку видно що по хаті ходить я говорю тітко ви в хату не пустите то викиньте яку-небудь одіж вона мені викинула стареньку шинель і каже лізь на погрібню я поліз а там солома я заліз подалі хоча щеміло все я весь у крові коли звернув у ліс то побив морду і ноги поколов прийшла жінка за огірками у погріб то я вже сидів на ляді весь у крові і говорю дивіться не злякайтесь вона як глянула і покликала ще чоловік п’ятнадцять прийшли в ліс рубати дрова то вони спитали де мене так вгостили я сказав вони примусили лісника запрягай коня і дай йому убрання він спасибі дав дещо і запріг поїхали в село мужики кажуть поїхали до діда приїджаємо говорять він у тебе ночував а він не признав мене говорить нікого у мене не було а дівчина прибігла і каже дідусю в селі поляки дід побіг до поляків і привів офіцера і офіцер мене забрав і повів до своєї армії ну і пішов я в клещі думаю ну все одно тікатиму вони вигнали підводу і назначили солдата молодого і везе нас дід такий як я ночував я замерз просю поляка дай укрить коліна він забурмотів псякрев і хотів ударити ну я замовк їду далі недалеко від дороги лісок і поляк захріп я схопив його рушницю і тужурку скочив і до лісу дід за мною го я клацнув рушницею кажу вертайся а то уб’ю дід вернувся і збудив поляка…»

На цьому «мемуари» обривались.

— Що ж було далі, діду? — запитав я цілком серйозно: автор був по-дитячому щирий у своїх писаннях. Він не належав ні до графоманів, ні до тих пенсіонерів, що раптом на старості літ зажадали літературної слави.

— Далі? — дід задоволено пригладив лисувату голову. — А ви, синки, надрукуйте це, а далі я опишу все життя… Ви так і помітьте: далі буде…

Володимир моргає, сміється. Ну, мовляв, пожинай посів свого «Слова». Натомість вирішив допомогти мені:

— Такого ми не можемо вмістити на сторінках. Для газети це не годиться.

— Чому? Я написав правду.

— Правда, казав Горький, вона — сіренька.

— Як це — сіренька? — наїжачився дід.

— Ну, те, — почав пояснювати Володимир, — що для вас було правдою, для інших може не було нею. Хто, наприклад, повірить, що собаки від вас повтікали?

— Але ж повтікали! — скипів дід. — Я не брешу! Це трапилось зі мною, — він став божитися.

Володимир ще довго тлумачив дідові про жанри, специфіку газетної творчості тощо, бо матеріал стосувався його відділу.

Чи напише дід свої спомини до кінця? У газеті ж із словами «далі буде» він їх не побачить. А якщо й побачить, то вони будуть так прилизані та випрасовані якимсь Пироженком чи Білокрилом, що й сам дід ні їх, ні себе не впізнає.

Дощ мрячить, і сонце світить. Тепло не по-осінньому. На небі красивою дугою, наче шия казкового коня, вигнулась над гривами хмар веселка. Які барвисті кольори! Веселка одним кінцем п’є воду з північних обріїв, другим торкається східного крайнеба. А над нею прозорим сяйвом ще одна, ніби в дзеркалі, проступає.

У нас в Засупоївці казали: веселка — на погожину. Ми, дітлахи, дивлячись на небо, вибігали з хат, танцювали, збуджено лементували, що грози вже не буде — веселка в небі. А хто в дитинстві не боявся грози?

Райдуга підфарбовує верхівки дерев — вони ніби вмочені в яскраві барви пензлі, недбало кинуті художником у велетенську вазу, — підсвічує дахи будинків, настовбурчені шапки солом’яних ожередів…

Автомашина мчить лисніючим шосе назустріч тому кінцеві красивої дуги, що звисає над селом Демидів. У машині, крім шофера і мене, сидить закутана у вовняну шаль огрядна літня жінка, видно лише частину обличчя з блакитними очима під розлогими русими бровами, крупний ніс із родимкою та пошерхлі губи.

— По-моєму, Людмило Симонівно, природа вас з одужанням вітає, — промовляє водій у оксамитовому картузі. — І земля, бачите, ніби оживає під райдугою…

— Мо’, й так, — озивається жінка. — Я ж на ній все життя проробила.

Я їду з відомою на Україні ланковою, героїнею праці Людмилою Симонівною Короленко. Мені сказали, що вона виписалася з лікарні. За нею прибула з колгоспу машина. Лікарня — поруч з редакцією. Я зголосився супроводити її до рідного села, а заразом взяти інтерв’ю для газети.

Машина, мабуть, уже бігла крізь володіння демидівського колгоспу, бо жінка раптом повернула голову до водія:

— Заїдемо, Колю, в гості?

— Куди? — не зрозумів той.

— На плантацію.

— Зараз?

— Зараз.

— А може, відпочинете? Ваші жінки без вас упоралися.

— Е, ні, Колю. Заїдьмо. Хоч одним оком зиркну…

Машина звернула з шосе, пішла