Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

412 млн 700 тис. грн. «по сміті управи по ремонту армії», оголошення «мобілізації урядовців центральних установ (крім міністрів, їх заступників, директорів департаментів та членів ради міністра», приєднання до постанов Гаазької конференції 1907 р. «Про закони та звичаї сухопутної війни» тощо. Політика уряду Мазепи, сказати прямо, була цілком шизофренічною. Наприклад, 2 та 4 вересня панове міністри затвердили відозву уряду УНР до народу, в якій запевняли, що «українське командування вживає заходів стратегічного порозуміння з Денікіним та з усіма силами, які активно борються проти більшовиків», але ці «заходи не мали успіху», бо «командування частин добровольчої армії заявило, що українські війська <…> з большевиками». Пожалілися на Денікіна і «державам світу», що їх намагалися переконати в тому, що «тільки розумне стратегічне порозуміння зо всіма силами, що активно борються з большевиками, доведе до остаточної перемоги і повної ліквідації російських комуністів»[425]. Одна з причин таких метань з однієї крайності до іншої – безвихідь, у яку завела вітчизняних націонал-соціалістів їхня авантюрна політика. Час було безнадійно втрачено, йшлося, власне, тільки про тривалість агонії. 22 вересня розпочався наступ Добровольчої та Червоної армій. 40 тисячам голих, босих і майже беззбройних українських вояків протистояло, з одного боку, щонайменше 40 тис. добре озброєних «добровольців», а з другого – понад 20 тис. червоноармійців[426]. Але українська армія загинула не від куль. Край її існуванню поклала епідемія тифу – в лавах залишилося від 4 до 10 тис. вояків, «у сотнях залишалося від 5 до 10 бійців, а полки доходили до 50—60 багнетів»[427]. Перед українською армією, рештки якої зосереджувалися в районі Любара, залишалося два варіанти дій. Перший – продовжити збройну боротьбу. Другий – капітулювати. Останнє рішення залишало вибір: або капітулювати перед більшовиками, або перед Добрармією, або перед поляками.

Панас Феденко.

Уряд Мазепи, Денікін та Пілсудський

22 вересня ухвалили «негайно послати місію до Польщі» на чолі з Лівицьким та «негайно об'єднати всі українські національні сили для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України»[428]. 24 вересня в черговій відозві до народу за підписами Петлюри, Петрушевича та членів уряду УНР оголосила війну Денікіну, а 8 жовтня – закликала держави Антанти «примусити генерала Денікіна залишити територію України і дати можливість уряду Української Народної Республіки установити лад та спокій на вільній українській землі».[429]

В міжчассі одні українці відчайдушно змішували карти іншим. 25 жовтня, в той самий день, коли на черговій Державній нараді Петрушевич виголосив зворушливу промову про «одну волю» двох урядів і «одне командування» обох армій (якщо вірити Мазепі, з 1 листопада жоден з наказів штабу Головного отамана УГА не виконувався), Начальний вождь УГА Тарнавський «цілком таємно від штабу Наддніпрянської армії вислав делегацію до денікінського командування для укладання з ним сепаратного договору»[430]. б листопада в Зятківцях, де розміщувалася штаб-квартира командувача 4-ї дивізії «білих» Якова Слащова, представники Тарнавського підписали угоду про повний перехід УГА разом з усіма її запасами на бік Добровольчої армії. Умовою переходу була відмова від застосування УГА проти військ, що залишалися під проводом Петлюри. Інший важливий пункт договору – припинення діяльності уряду ЗОУНР у зв'язку з «відсутністю території». Осідком адміністрації Петрушевича було визначено Одесу.[431]

У той самий час Директорія й уряд, які провадили паралельні переговори з більшовиками, прийняли їхні умови щодо військово-політичного союзу, спрямованого проти Денікіна. Текст угоди ще 25 жовтня привіз емісар Москви Платтен. Формула угоди – «союз проти Денікіна за деякі землі, зайняті большевиками»[432]. Москва також поінформувала про наказ командувачу своєї 12-ї армії Муралову передати Дієвій армії (але тільки після початку переговорів!) 12 тис. рушниць, 200 тис. набоїв, 12 нових гармат і «потрібну кількість кулеметів». «Вже незабаром після від'їзду Пляттена до Москви, – пригадував Мазепа, – наш фронт проти большевиків <…> був фактично зліквідований. Внаслідок цього, в середині жовтня Січові Стрільці й 1-й та 2-й корпус Галицької армії були перетранспортовані <… > проти Денікіна». У той сам час «провідники Галицької армії продовжували твердо стояти на тому, що нас може врятувати тільки союз з Денікіном». Наслідок такої політики був самозрозумілим: відносини між двома проводами загострилися до крайньої межі, Петрушевич знову став бойкотувати засідання Директорії[433]. 17 листопада він підписав нову угоду з «білими», яка майже дослівно повторювала попередню. Після цього диктатор ЗОУНР виїхав до Відня.

Мирон Тарнавський.

Репліка автора

Відомий на сьогодні обсяг свідчень про ЗУНР та її лідера, здавалося б, не залишає багато місця для фантазій. Але це уявлення глибоко помилкове. Усупереч усім виявленим документам, а найголовніше – незаперечним фактам, відомим від