Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

Олена Блаватська (1831–1891) – російська письменниця і теософ. 1875 року під впливом індійської філософії заснувала в Нью-Йорку Теософське товариство. У 1878–1884 роках осідок товариства був в Індії.

4

Айрін вжила цю образну назву Індії, маючи на увазі Індійське народне повстання, або ж Повстання сипаїв (1857–1859).

5

В оригіналі – Calamity (біда, стихійне лихо, катастрофа). Таке прізвисько мала Джейн Каламіті (Марта Джейн Канарі; бл. 1852 – 1903) – легендарна особа часів колонізації Дикого Заходу. Рано осиротіла, чудово їздила верхи й влучно стріляла. Одягалася, пила й лаялася, як справжній ковбой.

Є й інші подробиці цього оповідання, пов’язані з Джейн Каламіті: її коханець звався Джеймс Батлер Гікок (Дикий Вілл), свого часу вона служила поштовим кучером, а улюбленого коня назвала Джимом.

6

Dement – недоумкуватий.

7

Див. примітку 1 в оповіданні «Житель Каркоси».

8

Дубильна толокнянка, вічнозелений кущ, що росте переважно на тихоокеанському узбережжі Америки.

9

Цей письменник – вигадана особа, насправді такого не було.

Таємниця Макарґерівого яру

Десь за дев’ять миль навпростець, у північно-західному напрямку від місцини Індіян-Гілл пролягає Макарґерів яр. Власне кажучи, це й не яр – така собі улоговина між невисокими кряжами, порослими лісом. Від його початку до кінця – яри, як і ріки, мають свою анатомію – не більш ніж дві милі, а дно тільки в одному місці завширшки понад дванадцять ярдів. Чи не на всій довжині струмочка, який тече взимку й пересихає рано навесні, немає пологих берегів. Покриті майже непрохідними хащами крутосхили розділяє лише русло потічка. Ніхто, крім випадкових завзятих мисливців із поближніх округ, не забрідає сюди. Далі як за п’ять миль звідси не знають навіть назви цього яру. В околиці будь-де знайдеш набагато показніші, одначе безіменні пам’ятки природи. Ні в кого не допитаєшся, звідки взялася така назва – Макарґерів яр.

Коли йти ним угору, то десь на півдорозі від початку до кінця можна побачити, що схил із правого боку розділений іншим яром, коротким і сухим, а в місці збігу цих улоговин простягається пласка ділянка завбільшки зо два-три акри. Ще кілька років тому там стояла стара дощана однокімнатна хижка. Як сталося, що її змайстрували з нехитрого матеріалу на такому майже недоступному відлюдді, – це загадка, відповідь на котру дала б більше задоволення, ніж користі. Мабуть, русло потоку слугувало колись путівцем. Цілком певно, що свого часу цей яр докладно обстежили золотошукачі. Щоб дістатися сюди, треба було мати кілька в’ючних тварин, навантажених знаряддям і припасами. Очевидно, що зиск був не аж такий великий, щоб виправдати витрати на дорожнє сполучення Макаргерового яру з будь-яким осередком цивілізації із такою відзнакою, як тартак. І все ж хатка стояла тут, недоруйнована. Бракувало їй дверей і віконної рами, змурований із глини та каміння димар завалився в незугарну купу, порослу тепер буйним зіллям. Скромні меблі, що, мабуть, колись у ній були, й більша частина шалювання стали паливом у мисливських вогнищах. Така сама доля спіткала й цямриння старої криниці неподалік будиночка. На час, про який я пишу, зробилася з неї широченька плитка западина.

Одного пополудня, влітку 1874 року, я ввійшов у Макарґерів яр із вузької долини, що веде до нього, і попрямував уздовж висхлого потічка. Я полював куріпок і мав у торбі зо дванадцять штук, коли дійшов до хижки, про яку досі й не здогадувався. Побіжно оглянувши руїну, я знову взявся до свого. Мені таланило, тож забарився аж до заходу сонця. Допіру тоді зорієнтувався, що забрів надто далеко від людських осель, щоб завидна добратися до найближчої. Дарма, в торбі були харчі, а старий будиночок міг дати прихисток; та й чи взагалі потрібен був той прихисток теплої сухої ночі в підгір’ї Сьєрра-Невади, де можна вигідно спати без покривала на сосновій глиці? Мені подобається самотність, люблю ніч, тому, недовго думаючи, я вирішив тут отаборитися. Коли смерклося, в кутку кімнати вже була готова лежанка з гілля й трави, а над розпаленим на черені вогнищем пеклася куріпка. Дим виходив отвором, що зостався від розваленого комина, теплі відблиски полум’я освітлювали кімнату; а я, споживаючи нехитру страву з дичини й допиваючи рештки червоного вина, що упродовж усього пообіддя заміняло мені воду, – її тут не знайти, – розкошував. Не завжди таке випадає навіть при кращій їжі та зручнішому помешканні.

І все-таки чогось тут бракувало. Мені було зручно, але я не відчував безпечності. Упіймав себе на тому, що надто часто позираю в зяючі порожнечею отвори дверей та вікна. Надворі панувала пітьма, і я не міг позбутися відчуття ляку. Уява малювала навколишній світ повним ворожих істот – природних і надприродних. Головні з них – кожен у своєму царстві – були ведмідь гризлі, якого час від часу бачили в цих краях, і привид. Ось цього, звичайно ж, годі було побачити. На жаль, наші відчуття не завжди зважають на засади правдоподібності, тож тої ночі мене однаково непокоїло і можливе, і неможливе.

Кожен, хто зазнав уже такого, мабуть, спостеріг, що протистояти нічним страхіттям – справдешнім чи уявним – просто неба не так моторошно, як у будинку з відчиненими дверима. І я відчував це, лежачи на постелі з листя в кутку халупи й даючи вогню згаснути. Дуже гостро відчувалося, що є тут щось зловісне й загрозливе, аж несила було відвести очей від дверного отвору, який розпливався в дедалі густішій темряві. Коли блимнув і погас останній язичок полум’я, я схопив рушницю й націлився на невидимий уже вхід. Палець готовий натиснути на один із гачків, стримуваний віддих, м’язи заціпенілі з напруги. Та за мить я, зніяковілий, засоромлений, відклав зброю. Чого мені боятись і з якого дива? Мені, якому ніч була обличчям, краще знаним, аніж людське...

Мені, для якого завдяки цій часточці успадкованих забобонів, – а від них нікому з нас не звільнитися цілком, – самотність, пітьма й тиша лише набирали привабливості й чару! Не в змозі витлумачити свою безглузду поведінку, гублячи в домислах сам предмет домислу, я задрімав. І приснився мені сон.

Я опинився у великому чужоземному місті. Городяни були того самого поріддя, що й я, лишень трохи інакше одягалися й балакали; одначе в чому полягала відмінність, я не міг збагнути. Моє сприйняття тих людей було розмите. Над містом здіймався величний замок на височині, назву якої я чи то знав, чи то не знав. Я пройшов багато вулиць. То прямих і широких, з високими сучасними спорудами; то звивистих, вузьких і