Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

“Поживи поки в орендованій, у тебе ж гроші є, в АТО платять шалені бабки, — переконував його зять. — А потім ми добудуємо хату, переберемось туди, а ця квартира дістанеться тобі.”

Він погодився, зняв невеличку квартирку ( грошей, на які так пускав слину чоловік сестри, майже не мав — усе пішло на лікування та реабілітацію). Почав шукати роботу, але з цим у містечку було туго. Підробляв то вантажником, то чорноробочим на будівництві. 

 — А потім мене все дістало, — похмуро сказав він. — Хіба то було життя? Так, животіння. Я втомився від того всього…

 — Може, в тебе була депресія? — спитала я.  — Треба було звернутися до психолога…

 — Хм, а ти відразу побігла до психолога, коли дізналася про борги свого чоловіка? — досить гостро відповів він.

Я зрозуміла, що тема ця для нього болюча і краще її не чіпати.  Спитала лише, коли він потрапив до Залишеного світу.

 — У дві тисячі сімнадцятому. І ні краплі не шкодую про це. Тут у мене є бізнес, житло, я ні від кого не залежу і ні перед ким не повинен звітуватися про свої вчинки. І тут я зустрів тебе…

Він посадив мене собі на коліна і міцно обійняв. Зарився обличчям у моє волосся, що вже добре-таки відросло.

 — І все-таки… — я спробувала щось заперечити, але він не захотів навіть слухати.

 — Жодного “все-таки” для мене не існує...