Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Зате я гладка, а ви худі, — весело говорила вона юнакам. — Я забрала на себе весь жир, а вам лишилися самі маслаки.

Вона й справді була гладка і гладшала дедалі більше. Та обличчя мала тонке, ніжне, як у тих мармурових ангелів у розмаяних туніках, що їх можна побачити в усіх церквах. Оксамитовий погляд чудових чорних очей з-під довгих вій і мелодійний голос пом’якшували перше враження. Вона завжди ніяковіла, коли на неї дивилися, і сумовито всміхалась, думаючи про свою зовнішність.

Вона грала на роялі й співала, може, не за всіма правилами, проте щиро й з великим почуттям. Якби не суворе виховання та не провінційні забобони і, нарешті, якби не брат, вона могла б стати співачкою. Колись вона мріяла про театр — тільки мріяла, не більше. Тепер їй добігало вже під сорок. В містечку її шанували за артистичний хист, і це було їй якоюсь віддякою за нездійснену мрію, втіхою в тяжкій праці задля майбутнього двох бідолашних сиріт, за довгі роки самопожертви.

Доктор д’Андреа чекав довго, а його друг усе не виходив.

Вітальня, де він сидів, була світла, хоча й невисока; від старомодних, потертих, вицвілих меблів віяло духом минувшини; ніби журячись за колишньою величчю, ці меблі споглядали своє відображення в двох великих дзеркалах. Здавалося, в цій кімнаті жили тільки портрети померлих предків. Вони сердито дивилися з рам на єдину нову річ — кабінетний рояль Елеонори.

Врешті докторові набридло чекати, він підвівся, підійшов до дверей, прислухався. Почувши притамований плач, тихо постукав.

— Заходь, — сказав Банді, відчиняючи йому. — Не можу збагнути, чому вона так затялася.

— Та тому, що я не хвора! — вигукнула Елеонора крізь сльози.

Вона сиділа в глибокому шкіряному фотелі, вбрана за звичаєм у чорне, величезна й бліда. Зараз особливо дивним здавалося, що в неї таке дитяче обличчя; щось майже непристойне було у цьому, а надто вражала якась божевільна непорушність її погляду, затятість, яку вона, втім, всіляко намагалася приховати.

— Запевняю вас, я не хвора, — повторила вона трохи спокійніше. — Ну прошу, дайте мені спокій…

— Гаразд! — відрубав брат. — Ось Карло. Нехай він розбереться, що там у тебе. — І вийшов з кімнати, сердито грюкнувши дверима.

Елеонора затулила обличчя руками й зайшлася плачем. Д’Андреа дивився на неї, йому було незручно й соромно. Нарешті він запитав:

— Ну в чому справа? Що сталося? Навіть мені не можете сказати?

Елеонора все плакала, він спробував лагідно, але настирливо відвести її руки від обличчя.

— Не треба, заспокойтеся й розкажіть мені все. Я ж тут, з вами.

Елеонора похитала головою і раптом у якомусь пориві схопила його руку в свої, обличчя її скривилось — і вона простогнала:

— Карло! Карло!

Д’Андреа нахилився до неї, — всупереч своїй звичайній стриманості:

— Розкажіть усе як є…

Тоді вона припала щокою до його руки й тихо, розпачливо мовила, благаючи:

— Допоможи мені померти, Карло. Допоможи, бога ради! Я не знаю як, і мені не вистачає духу…

— Померти? — посміхнувся він. — Та що це ви! Для чого вам помирати?

— Я мушу померти! — повторила вона крізь ридання, що душило її. — Навчи мене, як це зробити. Адже ти лікар. Порятуй мене, ради бога, від цієї агонії! Я мушу вмерти. Іншого рятунку для мене немає. Тільки смерть.

Він розгублено дивився на Елеонору. Вона теж підвела на нього очі, та відразу ж і заплющила їх, обличчя її знову скривилось, і вся вона скулилась, ніби злякалась чогось.

— Так, так, — рішуче мовила вона. — Так, я пропала, Карло! Пропала!

Д’Андреа мимоволі висмикнув свою руку з її долонь.

— Що? Що ви кажете? — пробурмотів він.

Не дивлячись на нього, вона притулила палець до вуст і кивнула в бік дверей.

— Аби тільки він не дізнався! Не кажи йому нічого, благаю! Спершу допоможи мені вмерти. Дай мені що-небудь, я вип’ю як ліки, я віритиму, що це ліки, прописані від тебе. Аби тільки відразу! Я не можу, сама не можу, страшно! Вже два місяці я мучуся, але ніяк не зважуся. Скажи, Карло, адже ти мені допоможеш?

— Чим я зможу допомогти вам? — спитав розгублено Д’Андреа.

Елеонора знову схопила його за руку і, благально зазираючи йому в обличчя, сказала:

— Якщо ти не хочеш допомогти мені вмерти, може… якось інакше… ти міг би мене врятувати?

Д’Андреа випростався і суворо насупив брови.

— Благаю тебе, Карло! — все повторювала вона. — Це не заради мене, не задля мене, аби тільки не дізнався Джорджо. Якщо ти ще не забув того добра, що я зробила для вас обох, поможи мені, врятуй мене, Карло! Невже після всього, що я зробила, що я вистраждала, на мене чекає такий кінець, така ганьба, у моєму віці? За що ж мені таке безталання? О, який жах!

— Але як же це, Елеоноро? Ви? Як це могло статися? Хто він? — тільки й зміг спитати д’Андреа, приголомшений цим незвичайним зізнанням.

Елеонора знову кивнула на двері і затулила обличчя руками.

— Не треба! Я не можу зараз про це думати! Невже тобі не шкода Джорджо? Така йому ганьба!..

— Але як саме? — спитав д’Андреа. — Адже це був би злочин. Подвійний злочин. А чи не міг би я допомогти… якось інакше?

— Ні! — рішуче й гірко мовила вона. — Доволі. Я зрозуміла. Облиш мене. Більше не можу.

Голова її впала на спинку фотеля, знесилене тіло обм’якло.

Карло д’Андреа розгублено дивився на неї крізь окуляри, довго стояв, не знаходячи слів; він ніяк не міг повірити, уявити собі, як жінка, що була все життя взірцем доброчесності, самозречення, могла впасти у такий гріх. Неймовірно! Елеонора Банді? Адже замолоду вона відмовилася від стількох блискучих партій! А тепер, як молодість уже минула… А може, саме тому…

Він поглянув на неї, і тому, що вона була така безмірно пишна, надто непристойною і брудною видалась йому ця думка.

— Ну годі! — нервово мовила Елеонора. Не дивлячись на нього, вона відчувала весь жах його підозр. — Іди, скажи Джорджо. Хай швидше робить зі мною все що хоче. Іди!

Д’Андреа вийшов майже машинально. Вона ледь підвела голову, проводжаючи його поглядом. І, тільки-но двері зачинилися, знову впала на крісло.

2

Після того як д’Андреа