Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

Він лежить на палубі, прикриваючи собою Тобі, щоб вберегти від отрути; його рука та бік сильно попечені.

— Бронне! — я кидаюся до нього, але щось стає мені на заваді; не можу зосередитися і враз відчуваю, як із вражаючою легкістю лезо проникає в мій живіт. А тоді помічаю — занадто пізно — Адлера, що перегородив мені шлях.

Здається, ніби моє тіло здувається — з нього виходить усе повітря, і коли я плюхкаюсь на палубу, зустрічаюся поглядом з Бронном — тепер наші обличчя на одному рівні. Я була певна, що готова до смерті, однак всепоглинаючий сум значно болючіший за мою рану.

Я перекочуюся вбік, закриваючи руками глибокий поріз, ніби мені під силу заштовхнути назад кров, і пильно дивлюся на Адлера, що височіє наді мною, заступаючи сонце.

— Знаєш, я насолоджуюся цим усім, — протягує він, опустившись на коліно, щоб не кричати. — Твоя непокора лише підсолодила мій намір загарбати Острови. Король не надто сприяв цій грі. Шкода, що «Діва» зазнала ушкоджень, але ми її полагодимо. І я повернуся додому ще більш грізним — чоловіком, що здолав океанських хижаків і дівчинку, яка їх покликала. Тож вельми тобі вдячний, Мерріан! — це подароване ним ім’я стає кульмінацією, що демонструє його повну владу наді мною.

Мені кортить закричати йому у відповідь, хочеться помститися, скочити на ноги і покремсати його мерзенну шию, однак усе, на що я спроможна, — це жадібно хапати ротом повітря, наче витягнута з води риба. Адлер підводиться і, дико регочучи, залишає мене помирати.

Я дивлюся, як він дереться по ліні прямісінько до грот-щогли і з жахом усвідомлюю, що він планує запускати в хижаків гарпунами. Так, вони величезні, та попри це один вдалий постріл у серце вб’є їх. І, ясна річ, Адлер — Гадюка, він потрапить у ціль.

Він переможе. Знову. Вбивши мене, здолавши хижаків… Тепер його вже ніщо не зупинить. Він зітре з лиця землі все, що лишилося від того і тих, кого я так люблю. Він безжально вб’є кожного, хто мені допоміг, розграбує всі Острови, знищить всю красу цього світу.

Ні! Я не залишу Острови на поталу цьому монстру. Принаймні, поки дихаю. Я повзу по палубі — і здається, минає вічність. Але й Адлер сповільнюється — він дереться по ліні. Недалеко від мене валяється ніж — саме те, що мені потрібно. Я повзу до нього — ближче, ще ближче — і залишаю за собою розмазаний кривавий слід, аж нарешті дотягуюся до важкої рукоятки.

Я ледь дихаю, але внутрішній голос запевняє мене: якщо я досі жива, Адлер не зачепив важливих органів. А значить, ще є час. Я можу це зробити. Я перекочуюсь на спину і бачу Адлера високо наді мною; він уже на перекладині — цілиться гарпуном в океанського хижака, який готується атакувати.

Зібравши всі свої сили, метаю кинджал.

Досить конфліктів!

Досить вагань!

Ніж влучає прямісінько в його серце. Якусь мить він стоїть із виглядом, ніби це просто ужалила бджола. А тоді його око знаходить мене… і він розуміє. Це фінальна мить, розуміння проноситься між нами вихором, а тоді він стрімголов летить додолу — із глухим ударом падає на палубу.

Усе минуло. Тепер я вільна. І хоч я давно втекла від нього, тільки зараз нарешті відчула, як зашморг по-справжньому зісковзнув з моєї шиї.

Я важко дихаю, я геть виснажена. Та головне — я не вбила його в запалі люті, із жорстокістю в серці. Це не помста дала мені сили жбурнути той кинджал. Це чистої води самозахист. Так само, як у моєї матері. Я не отримала від убивства ані краплі задоволення, але я не розкаююсь. Адлер відправив на той світ сотні людей, убив тих, кого я любила всім серцем.

Дивне відчуття порожнечі крадеться до мене, наче павук.

— Капітан Адлер мертвий! — лунає голос Рена, і колотнеча припиняється. — Вітаймо нашого нового Капітана!

Нову Капітанку, що заливає палубу своєю кров’ю.

— Вони наступають! — чийсь відчайдушний вереск пронизує повітря.

Океанські хижаки атакують знову, вдаряються об «Діву», ніби вона — лише паперовий кораблик.

Можливо, мені не судилося довго командувати кораблем, але поки я — Капітан, я відповідальна за екіпаж. Безліч із них довели свою відданість, ризикували власним життям заради мене, тож я їх не підведу. Мені не слід було випускати хижаків, не варто було покладатися на могутню, небезпечну магію. Можливо, надто пізно щось виправляти, та все ж я спробую.

Поки зводжуся на ноги, здається, минають години. Я міцно притискаю руки до рани, не до кінця впевнена, що маю сказати, аж поки слова самі зринають з моїх вуст.

Відпустивши рану, я здіймаю обидві руки і шлю свій наказ океанським хижакам, тільки цього разу — з миром у серці.

— Спиніться і затихніть, наказую я зам. Пориньте з тихий сон, вас кличе океан!

Один хижак востаннє випускає водяний струмінь, проте цього разу в океан, а тоді вони обидва повільно, нібито неохоче, зникають під водою, залишивши по собі приголомшливу тишу.

Я стаю на коліна і знову прикладаю руку до рани, щоб спинити кровотечу. Всі навколо, вражені побаченим, впилися в мене поглядами: їхній попередній капітан мертвий, а новий щойно наказав океанським хижакам іти геть, і хоч я казала, що викликала їх, це різні речі — те, про що чув, і те, що побачив на власні очі.

Корабель аж занімів від очікування, охоплений страхом; чутно лиш Пазура — заклекотівши, він стрімко злітає і приземляється на моєму плечі, а тоді делікатно клює мені вухо на знак схвалення. Що ж, його вірність я легко заслужила.

— Адлер був зрадником і злодієм! — виголошую я вражаюче м’яким голосом, але, на щастя, його підхоплює вітер. — Він вбив моїх батьків і виростив мене як власну дитину, а тоді перетворив на свого ворога. Ім’я Гадюки треба заслужити — воно роками викарбовувалося завоюваннями. Адлер загинув від моєї руки, тож я законно переймаю естафету вашого Капітана.

Рен ступає уперед і віддає мені честь:

— Ми урочисто присягаємося служити вірою та правдою!

Я киваю на знак вдячності. Не за горами час, коли ми з Бронном — обоє зранені — зможемо перевірити його відданість.

— Гадюка знову стане символом захисту. Авжеж, нас боятимуться, проте лиш ті, хто посміє вчинити зло ближньому або ж привласнити те, що їм не належить. Ми можемо