Читати книгу - "Там, у темній річці"

Завсідники раз за разом переказували події цього дня. Обсмоктували кожну подробицю щодо гостроносої жінки, драматичного зомління Гелени Вон, ступору містера Вона та ніжності Робіна Армстронга. Коли завсідники шинку склали докупи все, що точно пам'ятали, під впливом алкоголю вони почали додавати подробиці, які їм наче здалися, або вигадувати те, чого там зовсім не було. Усі переймалися низкою питань. Що ж тепер робитимуть Вони? Як місіс Вон це переживе? Чи зможе містер Вон умовити Робіна Армстронга відмовитися від дитини? Чому вони не влаштували бійку? Чи, може, ще й улаштують, завтра чи післязавтра?

Думки пияків розділилися. Одні наполягали на тому, що дівчинка — Амелія Вон, посилаючись на впевненість місіс Вон. Інші хитали головами і вказували на те, що красиве волосся дівчинки дуже схоже на м'які кучері Робіна Армстронга. Вони повернулися до початку, переглянули кожну деталь цієї історії у світлі нововідкритих фактів, зважили кожен доказ на користь тієї чи іншої версії. Раптом виплили спогади про ніч викрадення — бо якщо ця дитина і справді Еліс Армстронг, то що ж тоді, скажіть, сталося з Амелією Вон? Вони вже й підзабули історію її зникнення, з огляду на появу дівчинки, але тепер знову ретельно все пригадували.

Генрі Донт, що насолоджувався заслуженим відпочинком після дня напруженого фотографування, сидів у кутку зимової кімнати над тарілкою окосту з картоплею та водяним хріном.

— Це все ота нянька, — наполягав якийсь вирощувач хріну. — Я завжди казав, що вона в цьому замішана. Що, крім злочину, може змусити дівчину вийти з дому в таку пізню пору?

— Так, але злочин від злочину різниться… Можливо, вона непричетна до викрадення, а була надворі заради іншого непотребства? — припустив його товариш.

Хрінник похитав головою.

— Я б залюбки зайнявся з нею непотребствами, та вона не з таких. Ти чув, щоб вона з кимось воловодилася?

Тут завжди дуже точно відстежували, які дівчата готові на непотребства, а від яких такого не діждешся, тож їхній інформації можна було довіряти. Ні. Не така вона була.

— А що з нею сталося потім? — спитав Донт.

Вони обмінялися поглядами.

— Так і не змогла знайти нову роботу. Ніхто не хотів брати її за няньку. Вона поїхала до Кріклейда, там її бабуся живе.

— Кріклейд? Драконяча місцина?

Кріклейд був милим провінційним містечком за декілька миль звідти і славився тим, що на нього не раз нападали дракони. Він подумав собі, що непогано було б сфотографувати його для задуманого альбому.

Донт повернувся до їжі, прислухаючись до того, як завсідники препарували події дворічної давнини, намагаючись ув'язати їх із сьогоднішньою сенсацією. Але всі зусилля були марними. Нитки цих двох історій ніяк не зв'язувались у єдиний вузол.

Якась із Маленьких Марго принесла Донтові тарілку з яблучним пирогом, увінчаним шапкою збитих вершків. Джонатан запалив для нього нову свічку і завмер в очікуванні.

— Можна я розповім вам історію?

— Розказуй. Я уважно слухаю.

Джонатан глянув у темний кут кімнати, звідки зазвичай приходили історії, і його очі видавали величезне мисленнєве напруження. Зібравшись із духом, він відкрив рота, і слова полилися бурхливим потоком.

— Колись давно один чоловік направив коней і воза прямісінько в річку — і більше його ніколи не бачили! О, ні! — він скривив обличчя і від розпачу ляснув себе по руці.

— Не так! — вигукнув, дратуючись сам на себе. — Я ж пропустив середину!

Джонатан пішов шукати іншого слухача, а Донт поїдав випічку Марго і слухав розмови навколо себе. Трагічна оповідь Робіна Армстронга, подібність його волосся до кучерів тієї дитини, річкові цигани, материнська чуйка…

Поки всі обсмоктували цю історію й вигадували різноманітні нові версії, Бешант-човняр сидів мовчки. Схожість цієї дитини на Армстронгів чи на Вонів, її смерть і воскресіння — то були загадки за межами його розуміння, і невігластво в цих питаннях анітрохи Бешанта не бентежило.

Але якщо він у чомусь вже розбирався, то ніколи не втримувався від висловлювання.

— Вона не Еліс Армстронг, — впевнено сказав човняр.

Усі зажадали пояснень.

— Її мамку востаннє бачили у Бемптоні, вона йшла до річки, і мала була з нею. Це ж так?

Люди довкола погідно закивали.

— За все життя, а мені вже сімдесят сім років, я ніколи не бачив, щоб утоплениця — чи бочка, абощо — плила проти течії. А ви? Хтось із вас бачив таке?

Усі одностайно похитали головами.

— Отож.

Він вимовив це так, ніби підсумовував цю історію, і на мить у слухачів склалося враження, що принаймні одна річ у цьому заплутаному сюжеті, що вислизав від них, мов вода крізь пальці, нарешті з'ясована. Аж тут заговорив один із хрінників:

— Але ж до минулого сонцестояння ми не підозрювали, що дівчинка може спочатку померти, а потім ожити?

— Ні, — промовив Бешант. — Я точно про таке подумати не міг.

— Що ж, — зауважив хрінник, — навіть якщо щось здається нам неможливим, це не означає, що цього не може бути.

Філософи «Лебедя» занурились у думки, але дуже швидко відновили бесіду. Чи здійснення однієї неможливої речі підвищує вірогідність здійснення іншої? Перед ними ніколи не поставало більшої загадки, і вони підійшли до її розв'язання з усією ретельністю, критично аналізуючи кожне припущення. У спробі прояснити цю проблему завсідники випорожнили чимало пляшок елю, що на ранок спричинило багато головного болю. Вони пили і розмірковували, пили й обговорювали, пили та сперечалися. Їхні думки закручувалися коловоротом. Вони знаходили приховані підводні течії всередині інших підводних течій, стикалися зі зустрічними течіями; часом їм здавалося, що вони за крок від відкриття істини. Але, попри всю напругу їхніх дебатів, у кінці дискусії їм було відомо не більше, ніж на початку.

У розпал диспуту Донт, який примудрився не захмеліти, непоміченим вийшов із шинку і попрямував до «Колодію», пришвартованого за декілька ярдів угору за течією, біля старої верби. Він мав ще багато роботи.

Найкоротша ніч

У Баскот-Лоджі слуги віднесли господиню нагору до її спальні та доручили піклуванню Рити й економки. Гелена наче не помітила, що її роздягли чужі руки та наділи нічну сорочку на шалено тремтяче тіло. Її обличчя сполотніло, погляд був порожнім, і хоч губи ворушилися, жінка не говорила і не відповідала на запитання. Гелену поклали до ліжка, та вона не могла заснути; натомість підводилась і простягала руки, ніби намагаючись дотягнутися до дівчинки — драматичний епізод на ярмарку тепер повторювався у її власному домі. Потім Гелену знову охопила істерика. Вона плакала, і по дому розносилося безсловесне виття, сповнене болю та жаху.

Нарешті Риті вдалося вмовити