Читати книгу - "Ті, кого немає"

Покінчивши з цим до пів на третю, Олександра помчала в гістологію – забрати результати, бо знову немає кому. Ліфт, що спустив її, був набитий хихотливими студентами, але щойно вона вийшла в себе на другому, відразу побачила, що коридором до неї несеться молоденький ординатор Осичко, пробігаючи між ходячими підлітками з їхнього відділення. Помітивши Олександру, він ще здалеку гучно закричав:

– Сан Максимівно, вас до телефону, терміново!

Вона прискорила крок. На ходу запитала єдине: «Куди?»

– До завідувача, – відрапортував захеканий Осичко. – У кабінет!

Те, що телефонували не на пост, а прямо до Сизоненко, відразу змусило її насторожитися. Близьким родичам таке категорично заборонялося.

У кабінеті, обставленому майже новими шведськими меблями й дарованими цяцьками, до яких начальство було небайдуже, на столі лежала слухавка. Сам Сизоненко тупцював біля вікна – ніби дистанціювався. Щойно Олександра влетіла, кивнув на стіл, дивно глянув і відвернувся – мовляв, розмовляйте вільно, я вам не заважаю. Вона кинула бланки з гістології на стіл, схопила слухавку і тільки встигла вимовити: «Слухаю!» – миттю впізнала голос слідчого.

– Олександро Максимівно? – мовив Дроб. – Я ось про що хотів попрохати. Чи не могли б ви спуститися до входу в головний корпус? Це ненадовго.

– Я… – гублячись у здогадках, пробурмотіла Олександра. – У мене… чергування. Я не знаю…

Вона підвела голову й перехопила погляд завідувача. Той кивнув – очевидно, був у курсі:

– Ідіть, Сашо. Вас чекають. Тільки занесіть аналізи на перший пост.

– Добре, зараз… – Їй не відразу вдалося зібрати папірці, що розповзлися зі столу. Щось тут було не так. Марта?

В ординаторській, слава богу, нікого. Олександра скинула халат, одягнутий через духоту на голе тіло, натягла кофточку і квапливо застебнула, плутаючись у петлях. Перевзулася й помчала вниз. У вестибюлі товклись відвідувачі, але Дроба серед них не було. Вона вийшла з пропахлого вогкістю й лікарняною кухнею похмурого приміщення на сліпуче сонце, зупинилась і, прикриваючи очі долонею, стала роззиратися.

Слідчий сидів на лавці на самому початку каштанової алеї, що тяглася від в’їзних воріт. Поза недбала, нога за ногу, пальці зчеплені на коліні, пухке підборіддя задерте, немов найбільше у світі його зараз цікавить метушня горобців у кроні дерева. Олександра збігла сходами, і слідчий, помітивши її, одразу набув офіційного вигляду, сухо кивнув і вказав жестом: сідайте.

– Я, Олександро Максимівно, – почав Дроб, – потривожив вас, щоб поставити кілька запитань.

– Але ж ви самі сказали, – скинулася вона, одразу зашарівшись від хвилювання, – що питання вичерпане і справу не порушують?

– Помиляєтеся. Нічого подібного я не казав. Якщо бути точним, я сказав «призупинено»… Але для початку повідомте: коли й за яких обставин ви востаннє бачилися з вашим братом Валентином?

Оцього Олександра не чекала. Прикусивши язика, вона злякано глянула на слідчого, намагаючись зрозуміти, що в того на думці. Однак фізіономія Дроба була непроникною.

– Коли? – повторила вона, гарячково збираючи думки. – Поясніть, Олегу Степановичу, що відбувається? Чому вас це цікавить?

– Дайте відповідь, будь ласка, – без жодного виразу повторив Дроб.

– Учора, – промовила вона, відчуваючи, як на чолі виступає піт. – Учора пізно ввечері він зненацька повернувся. До цього я гадки не мала, де він і що з ним.

– Гаразд, – кивнув слідчий, ніби погоджуючись. – То коли це було?

– Десь опівночі.

– І як він пояснив свою відсутність?

– Роботою. Звичайним рейсом. Брат працює провідником. При ньому була дорожня сумка, яку він завжди бере з собою.

– Чи брат повідомляв вас про щось важливе? Наприклад, про якісь обставини його поїздки на катамарані з племінницею?

– Ні.– Вона не збиралася про це говорити.

– Гаразд, – промовив Дроб. – А тепер скажіть: чому ваш брат Валентин і сьогодні не ночував удома?

– Звідки ви взяли? – Олександра здригнулась. – Абсурд якийсь…

– Дарма ви так, Олександро Максимівно, – у голосі Дроба пролунав стриманий докір.

З-за рогу лікарняного корпусу налетів порив вітру. Гілля каштана зметнулося, горобці кинулися врізнобіч.

– Річу тім, що ваші питання мені незрозумілі.– Вона вперто підняла підборіддя. – Так, у нас виникли певні сімейні проблеми, але вони розв’язалися… Вибачте, Олегу Степановичу, але в мене робота, я на чергуванні і не можу виходити надовго.

Вона підвелася, даючи зрозуміти, що говорити більше немає про що.

– Так-так, звісно. – Дроб кивнув, але замість того щоб попрощатися, офіційно промовив: – Бачте, обставини такі, що я мушу вас… трохи затримати. Доведеться вам проїхати зі мною.

– Навіщо?!

– Річ у тім… Мені не так просто це повідомляти, але вам необхідно… е-е… упізнати тіло.

– Що?! Яке ще тіло?!

– Стандартна процедура, – слідчий говорив уривчасто, наче відкушуючи слова по одному. – У нас є підстави вважати, що ваш брат, Валентин Максимович Смагін… Словом, сьогодні близько п’ятої ранку йому було завдано тяжких тілесних ушкоджень, несумісних із життям. І маємо летальний результат.

– Зачекайте… – розгубилась Олександра, – я щось погано вас розумію…

Потім вона не могла згадати, як опинилася в машині з зеленою смугою на борту, вздовж якої можна було прочитати напис: «Обласне слідче управління». Машина мчала містом, і Олександрі здалося, що раптом настали густі сутінки, хоча причиною було тоноване скло. І коли вона про це здогадалася, то непевно, перемагаючи біль у серці, подумала: «Ти впораєшся». І ще: «Невже саме так усе скінчилося?»

Слідчий сів поруч із нею на заднє сидіння. Водій курив, і Олександра, попросивши в нього сигарету, жадібно затяглася. Коли сигарета згоріла до фільтра та обпалила пальці, вона запитала:

– Де це сталося?

– У Шаурах, – відгукнувся Дроб, обережно поглядаючи на жінку, чия коротка, але бурхлива істерика його приголомшила. – На березі озера. Труп виявили о пів на дев’яту місцеві рибалки й відразу зв’язалися з райвідділом. Звідти повідомили в прокуратуру, група виїхала на місце через п’ятнадцять хвилин.

– Вони… У вас такий… такий порядок?

– Ні,– сказав Дроб. – Зазвичай так