Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

А ще окреме задоволення – розглядати всілякі прикраси на готах. Чого вони на себе тільки не чіпляли: від хрестів до зірок із черепами та трунами.
— А яким ти хочеш стати готом? - запитала мене Кажан.
— Не знаю. Ще не визначилася, - зніяковіло зізналася я, навіть не підозрюючи, що існує вибір. Щоб ніхто не зрозумів, наскільки я необізнана в цьому питанні, ляпнула, - А що б ти порадила?

Виявилося, що готи поділяються на сім різновидів. Різниця – лише одяг. Найстрьомніші – готи -панки. Тут потрібна шкіряна куртка, рвані джинси та купа англійських шпильок скрізь, де фантазія вигадає. Готи-андрогін приховують свою статеву приналежність, тому дуже сильно гримуються. Люблять прикрашати себе шкіряними нашийниками та корсетами. Готи-язичники - прихильники мішкуватого одягу, плащів і капюшонів. Ці волосся не фарбують, але при собі мають руни з дерева та каменю. Готи-фетишисти одягаються в шкіряний або латексний одяг, що сильно обтягує тіло, й фарбуються дуже яскраво. Кіберготи обвішуються з ніг до голови мікросхемами, шестернями й різними дротами, мають яскраво пофарбоване волосся, іноді в дуже незвичайний колір - зелений або блакитний.

— Тобі б пішло бути романтик-готом, - задумливо сказала Кажан.

— Невже? І чому? - цікавилася, між іншим.

— Я не бачу тебе у чорному кольорі. Романтик-готи-найкращі, одягаються в костюми вікторіанської епохи, споруджують зачіски з начосами та завитками. Але ти, певне, захочеш бути, як і Вова?

Я перевела погляд на Вовку, гадки не маючи, до якого виду він належить. Вова швидко виправив помилку:

— Так, ми з Сонею фетишистами будемо.

Визначившись з виглядом, мені швиденько начесали волосся й напирскали його лаком для надання форми. Потім інша дівчина Червона кров зробила яскравий (я б сказала убойний) макіяж. Покажись я такою «гарною» своїй мамі, не було б у мене вже мами. Зате в такому вигляді я перестала боятися, що хтось дізнається про авантюрну вчительку, яка здуріла й пустилася в авантюру. Поки Червона кров мене фарбувала, розповіла про свого друга, який пережив не найкращі часи. У нього загинула кохана дівчина й спочатку він намагався покінчити життя самогубством. Двічі забирався на дах висотки, але з любові до батьків (вже похвально!) не зміг цього зробити. З того часу смерть для нього набагато привабливіша за життя. Ще одним готом більше стало.

— Правда,  чорні нігті мають гарний вигляд? - запитала Червона кров, демонструючи мені свої нігтики.

— Угу, - погодилася я. А дарма, мені також так нафарбували.

— А ти як готом стала? - запитала у дівчини. Вона й не приховувала:

— Хочу зустріти хлопця - вампіра, щоб він мене вкусив і теж зробив вампіркою.

— Але ж кров людей доведеться пити? - підіграю й дивуюся відповіді:

— Я питиму кров поганих людей, яким не варто жити. Не заслужили.

Починаю розуміти, що за цими словами криється велика образа на когось, хто образив дівча. От і прийшла шукати захист тут серед могил.
Як тільки мене привели до адекватного за їхніми мірками вигляду, вирушили до гаражів, які вишикувалися уздовж залізниці. Там я відкрила дивовижний світ графіті. Я теж спробувала намалювати на бетонному паркані щось балончиком з фарбою, але гарно не вийшло, лише якісь закарлючки та зіпсований светр, на який потрапила фарба.
Цього дня я стала ближчою до Вовчиного світу. Коли я спостерігала в школі за його поведінкою, то часто ловила себе на думці, що для всіх він грає якусь роль, а насправді — інший. Тепер я переконувалась у своїх здогадах. Реальний Вовка був таким милим та безпосереднім. Він намагався створити комфортні умови для написання цікавої статті.

Коли ми увечері поверталися з міста на мотоциклі, я мало не заснула й не впала, коли Вовка різко загальмував біля мого будинку. Він зняв шолом й набрав повітря у легені.

— Блін, триматися треба! – висварив він.

— Вибач, дуже втомилася, - виправдовувалася я.

— Можу до дверей довести, – запропонував Вовка.

— Та ні, я сама. А то геть сусідка з вікна незабаром вивалиться. Зараз побачить мене ближче таку гарну, швидка знадобиться. А тут ще не сама, а з тобою. Минулого разу вона тобою дуже захоплювалася. Все, давай додому.

— Вона вважає, що я ваш бойфренд? – тихо спитав Вовка.

— Так. Ти нагадуєш їй ковбоя. Каже, що такі хлопці, як ти, в її молодості хапали дівчат на руки й забігали східцями прямо в будинок, - я захопилася й не помітила, як ляпнула зайве. Тільки побачивши блиск в очах Вови, я зрозуміла, що говорити це не варто було. Пізно. З жахом я відступила на кілька кроків назад. - Вова, я пожартувала. Ні! - кинулася тікати, але Вовка наздогнав мене, схопив на руки й помчав сходами.

— Відпусти мене. Постав на землю, - відбивалася я. Але Вовка навіть не збирався. Так і добіг до квартири, а перед дверима поставив нарешті на підлогу.

— Я ж важка. Ще надірвешся, - насварила хлопця.

— Мамо Соня, тобі так здається. Нести тебе було легко та приємно, – відповів юнак.

— Ти ще скажи, що так і носив би весь час на руках, - ці слова самі зірвалися з моїх губ, знову ляпнула зайвого.

— А ви б хотіли цього? – хрипко запитав Вовка.

— Я не можу тебе так нахабно експлуатувати, - спустила я на гумор. – Ти мені й так добряче допоміг. З таким матеріалом буде забійна стаття. Ніколи не подумала б, що молодь так цікаво чудить. І давно ти гот?

— Три роки тому потрапив до цієї команди. Періодично зустрічаємось. Все рідше мене до них тягне. Кажан, між іншим, дочка депутата, знає три мови й школу закінчує на медаль.

— Я помітила, що дівчинка розумна, – погодилася.

— Вам справді все це було цікаво? – підозріло запитав Вова. – Чи вдавали?

— Схоже, що вдавала?

— Ні. Начебто щиро. Просто ви не така вчителька, як інші.

— І що не такого? – відчиняючи двері, спитала я.

— Не дивитеся на нас, як на дебілів. Не ламаєте особистості. Сприймаєте такими, як є.