Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Василь підняв на нього очі.

— Отже, ти спік рака! — вже веселіше проговорив він.

— Так, — признався Євген. — Уяви моє становище. А Чорна й приваблива! Я дивлюся на неї, печу рака, а вона: “Сматрі, как у нього глазьонкі іграють!”

— Ха-ха-ха! — засміявся Василь. Але саме в той момент крізь відчинене вікно він чує: — Васи-и-и-лю!

Він весь здригнувся. Це Настин голос. Він одразу споважнів, встав і підійшов до вікна.

— Я зараз! — швидко проговорив він і без шапки вийшов. Євген навздогін післав йому поцілунок.

Василь не вийшов, а вибіг. Зовсім не думав про те, що треба заховати поважність. Настя чекала на нього в темноті, і з усього видно, що вона схвильована.

— Ви можете трохи побути зо мною? — спитала вона відразу. — Ви мені вибачте... Я чула ваш сміх... Ви, мабуть, були в товаристві. Пройдемось так трохи...

Василь подумав: “Для чого цей докір? Хіба вона не розуміє?” Але не сказав нічого. Він ще не забув, що недавно проводив її до тієї діри в ліцеяльному мурі. Чого вона від нього хоче? Але тут на хіднику взагалі не можна говорити. Треба кудись набік. Обоє почувають, що треба буде говорити. Пішли швидко на доріжку, що веде до глибокого яру, звідки беруть пісок. Іншої дороги, де б не було непотрібних свідків, нема. Ніч. Небо всіяне зорями. Серп місяця висить над ліцеяльною вежею. Сіра, нерівна, хвиляста дорога в’ється між зарвами піску, кущами плазуватих рослин та випнутими наперед велетенськими глибами вапняку.

— Я вас мусіла покликати, — проговорила Настя. Голос її помітно тремтів. Василь не знав рішуче, що сказати. Йому хочеться обуритись, але він не має сили. Йому знов хочеться благати її, але

знов-таки не може. Мовчить. Ступає нерівно по нерівній дорозі, дивиться вниз, нічого не бачить, бо темно, але коли б і не було темно, то думки його скупчені в ньому самому. Він весь оповитий хмарою, туманом, непрозорим газом, що запаморочує думку.

— Ви — мій єдиний справжній друг, — сказала знов вона. — З вами мені легко і безпечно. А я така слаба... Василю, Василю! Допоможіть мені.

Це було сказано справді розпачливо. Він підняв голову. Очі його вперлися в темноту. Уста міцно затиснуті.

— Я вас не зовсім розумію, — промовив він нарешті. — Ви мені нічого не сказали. Ви тільки робите натяки. Ви мені читали вірша... Оце й усе. Потім я бачу вас там, то знов там... Ваше поводження для мене загадкове. Чим я можу вам помогти?

І тоді вона почала говорити. Голос її часто зривався. Вона все сказала. Вона опинилась поміж двох огнів. Вона любить його, Василя, але одночасно живе з іншим. Це її мучить, бо Василь для неї справді все. Він того не може розуміти, але це так. Він дає їй зміст, він наповнює її бажанням жити і то життям великого лету. Але вона дуже, дуже нещасна. Вона ось кінчає школу. Сестра не може далі утримувати її. Її вітчим відмовився допомагати їй ще з осени, тому вона й мусіла перебратися до сестри. Сестра служить у старостві. Вона дістає мізерну платню, якої ледве вистачає для неї самої. А до того там довідались, що Настя ходить до української школи, і сестрі вчинили авантуру. їй загрозили — або, або... Або Настя перейде до польської школи, або сестру звільнять з посади. Василь може собі уявити, що значить для сестри та посада. Для неї це все. Сестра не розуміє і не може розуміти Настиних сентиментів. Вона хоче, щоб Настя перейшла до ліцею. Там може дістати стипендію. Там йдуть нормально лекції. Скінчивши ліцей — одразу посада. А що дасть Насті українська школа? Куди вона з неї вдасться... Особливо, як полька, як дівчина, як людина, несамостійна матеріяльно? Так розважає сестра і по-своєму вона має рацію. До неї ходить отой, якого Василь одного разу зимою застав. Це якийсь з Познаньщини, заїлий шовініст. Як він почув, що Настя говорить по-українськи, його мало не “трафив шлях”. Того самого дня вчинив сестрі авантуру і перестав до них заходити.

— І що ж далі? — питає Настя. — Сестра тепер майже не говорить до мене. Вона приходить і не дивиться у мій бік, а я ж від неї цілком залежу. Коли вона відмовить мені мешкання, я завтра опинюся на вулиці. А мені ж потрібний спокій. Мені треба вчитись. Я так все запустила. А скінчити я цього року мушу. А тут новий клопіт. Я заручена... Можливо, знаєте з ким. З Миколою... Ми з ним вирішили одружитися. Ми вирішили, як тільки скінчимо школу — одружимось і поїдемо на студії до Чехії. Так ми вирішили. Василю! Не подумайте, що одруження для мене така принадна справа. Ні. Не те. Я не маю іншого виходу. Бо що, справді, я буду робити, як скінчу? Мене ж нікуди не приймуть на посаду. Українці не мають, а поляки не захочуть. Одруження — єдиний вихід. Але останніми часами Микола якийсь дивний. Він починає мене цуратися. Він тепер не може зо мною бачитися в мене, і ми тиняємось, мов приблуди, по чужих садках. Це не гарно. Його це не вдовольняє. До того ж він має багато інших справ. Він почав говорити, що тепер не до одруження. Найперше мусимо вибороти право на одруження. Я його розумію. Він має рацію. Але жити також треба. Ні? Жити треба...

Вона на хвилечку замовкла, набираючи сили. — А до всього ще й ви, Василю... Це вже щось... Я розумію... Щось, можливо, з люксусу, забаганки... Але повірте мені, Василю... Я почуваю, що втрачаю вас. Розумію... Дуже добре розумію. Так не може бути... Ви ж усе бачите. Не можу перед вами таїтися... І не потребую таїтися. Я бачила ваш погляд сьогодні перед кількома годинами. Але що я можу зробити? Скажіть мені, порадьте мені!.. Василечку! Я вас дуже, дуже люблю!.. Я вас таки кохаю — великим, справжнім коханням.