Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

– А щоб ти тріснув, виродку! Хуї ломані! Князі! Розбійники, а не князі! Найгірша шльондра не плюнула б побачивши тебе, найдурніший блазень у телячій шкурі не зупинився б над твоїм стервом!

Герцог зітхнув і майже непомітно кивнув. Херцбрудер отримав удар від одного з кнехтів, які його тримали, і повис на їхніх руках.

Ландграф підійшов до Еркісії. Він знову подав знак, і наступні охоронці брутально підняли його на ноги. Герцог глибоко подивився в очі монаха.

– Здається, сталося певне непорозуміння, і ви прийняли мене за звичайного дурня, який любить гріти сідницею крісло в тронному залі. Ні, пане монах, це не так. Я не знаю точно, хто ви і ваш сільський товариш, але я це з вас витягну, це я вам гарантую. А поки що... Міліус! Ти несеш за них особисту відповідальність. Візьми стільки людей, скільки потрібно. Де Гейзо? Ага, тут. З'ясуйте, як вони втекли, це не повинно повторитися. Розішліть патрулі по навколишніх дорогах, можливо, йому хтось допоміг. А тепер поспішай, завтра ми вирушаємо в Ізенбург.

Він розвернувся на п'ятах і пішов геть.

Перш ніж кнехти кинулися на Еркісію, він встиг крадькома викинути з кишені вірідій. Зелена грудочка була втоптана в дерен одним з гессенських піхотинців. І назавжди загубився в густому лісі.

РОЗДІЛ X

Лише через кілька миль Шенк наважився одізватися до Катаріни.

– І що зараз? – видавив він із себе.

– У нас же призначена зустріч з рештою компанії в Бірштайні, так?

– Ну, так, але...

– Але що? Світлий, у нас все гаразд?

– Добре, ясна фройляйн, добре.

– Тоді нема про що говорити.

Ті слухняно замовкли. Розвиднялося. Над сосновим гаєм, через який вони їхали, сонце піднімалося швидко, як полум'я в каміні, так що вони перестали тремтіти від холоду. Іній перетворився на росу на гілках дерев і кущів, а коні почали бадьоріше перебирати ногами, немов очікуючи, що їх скоро нагодують.

– А що в Бірштайні? – перепитав найманець, абсолютно не в змозі змиритися з тим, що втратив контроль над ситуацією.

– Це... складно.

– Якщо хочеш, щоб я поїхав туди, тобі доведеться все пояснити. Нас щойно ледь не вбили монахи, що кидали чарами, тож ти, мабуть, не дивуєшся, що я трохи хвилююся за....

– Гаразд, гаразд, я зрозуміла, – похмуро перебила його Катаріна. Вона відчувала, як м'язи її сивка працюють на голих литках, що визирали з-під розрізаної сукні. Цей рух заспокоював її. – Ти знайомий з герцогствами Ізенбург?

– Я знаю, що вони є...

– Вони були засновані за часів правління Конрада II, коли, за легендою, два брати, Герлах і Райнбольд, побудували замок саме в Ізенбурзі. Вони встигли прикупити землі то тут, то там, то в Рейнській області, то в Гессені, то в Тюрингії. Вони не маялися дурістю і швидко наплодили безліч нащадків. Герцогство нескінченно ділилося і ділилося з приходом нових синів: Брамберг, Ноймаген, Від, Грензау, Коверн, Лімбург, Арнсфельд... Ситуацію не поліпшувало й те, що Ізенбурги продовжували одружуватися з навколишніми родинами: Фалькенроде, Ганау, Оффенбахами, Сольмами, Бентеймами, Регенбургами і так далі, тож землі переходили з рук в руки іноді в одне покоління... Що ж, такі часи. Легенда, до речі, розповідає, що найменше герцогство Ізенбург було настільки тісним, що стріла, випущена з одного кінця, перетинала кордон з іншого. Так ось, перед самою війною найбільшим клаптиком землі, що залишився, правив старий Вольфганг Ернест. Коли прийшов час і треба було приймати рішення, він прийняв віру Лютера, що не сподобалося його дорослим синам. Почалася невелика війна, в результаті якої герцог-старший відрубав голови кільком своїм двоюрідним братам і