Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

Туман зависав низько, і з мокрого галуззя дерев скрапувала вільгість. Ми з братом звикли були завжди ходити до річки навпрошки цією стежкою, бо так було не лише ближче, а й мальовничо. Та тепер ми вибрали цю стежку з інших міркувань. Нам хотілося приглянутись, чи не натрапимо на щось їстівне. Ми розділилися і заходились шукати. Я не знайшов нічого, крім кількох непотрібних отруйних грибів. Аж це раптом Микола гукнув мене збудженим голосом. Коли я підійшов до нього, він пожадливо спостерігав за їжачком.

– Ти чого так ним захопився? – запитався я його, трохи сердячись.

– А пригадуєш ту книжку про Африку, як там люди у джунглях їдять усе, що живе? То чого б і нам не поласувати цим чистеньким створіннячком? – відповів Микола, не зважаючи на мій тон і показуючи пальцем на їжачка, що обнюхував якісь засохлі гриби.

Микола мав рацію. Я придивився ближче до звірятка.

– Ге! – скрикнув я схвильовано. – Ти глянь, який у нього носик! Чисто тобі поросячий!

– Та й на смак він також, мабуть, як порося буде, – зауважив Микола.

– Але як ти з нього шкіру здереш? – запитав я.

– Обсмалимо, як ото кабанів давніше під Різдво люди смалили.

Без дальших вагань Микола спритно впхав звіринку в торбу. Він цілком переконав мене. Коли інші люди їдять ящірок, слимаків та навіть і гадюк, чого б ми не могли їсти їжаків, обсмаливши перше їхню волохату шкуру з гострими колючками?

Комуністична партія на той час ще не видала ніякого закону, який забороняв би ловити їжаків чи іншу дику звірину. Розважаючи себе такими оце думками, я пильно нишпорив попід деревами й кущами, чи не знайду більше цих звірят, але безуспішно. Зате Микола знайшов ще одного їжака, і я чув, як він радісно закричав, що цей ще більший, ніж перший. Тож наша походенька не була марна. Ми зловили і впхали в торбу двох їжаків, а ще була можливість і на якусь іншу поживу, коли дійдемо до річки.

Мама просила нас, між іншим, провідати сім'ю Прокопа, нашого далекого родича, що жив на самому березі річки. Прокопа арештували торік напровесні за те, що не здав своєї норми зерна й м'яса. Однієї ночі його забрали до районної в'язниці, і так він зник: ніхто вже й не чув про його долю. Жінка Прокопова лишилася сама з шестирічною донькою в невеличкій хаті над річкою. Востаннє ми бачили їх у листопаді – перед тим, як випав перший сніжок.

Мама тривожилася, як там вони перебули люту зиму, ну, а ми з Миколою вважали, що відвідини тітки – це чудова думка, бо вона знала річку, як свою долоню. І також розумілася краще від нас, як принадити рибку в ятір, і, крім того, ми могли б скористатися її човном.

До Прокопової хати ми дісталися пізно, коли вже повернуло з полудня, і підходили до неї не без хвилювання. Минула зима була довга й дуже сувора. Багато дечого могло трапитися нашим родичам в їхній оселі біля річки. Хатина стояла ніби ціла й неушкоджена, тільки навколо неї не було ніяких ознак життя. Перед дверима лежав малий замет нерозталого брудного снігу. Передні вікна були позавішувані зсередини якоюсь тканиною.

Ми постукали у двері спочатку тихо, а потім голосніше, однак ніхто не озвався. Я вхопив за клямку і пробував відчинити двері. Вони виявилися замкненими. Ми оббігли хату до задніх вікон, але й ті були завішені. Тож не було іншої ради, як просто виломити двері. Коли ми так і зробили, на нас війнуло нудотним смородом. Ми підскочили до вікон і стягли заслони, бо ж усередині було темно. Денне світло, що влилося крізь вікна, відкрило нам моторошне видовище. На долівці простягся тітчин тулуб без голови, а голова лежала за пару кроків збоку.

Очевидно, її відірвала від тіла якась сила, але слідів крови на долівці було мало.

Та ми скоро з'ясували таємницю. Оглянувшись по хаті, ми помітили мотузок, що звисав зі сволока, і на ньому зашморг. Тітка повісилася! Через якийсь час, коли тіло почало розкладатись, шия, звісно, не витримала тягара, тим то й обмаль крови.

Відійшовши трохи від шоку, ми розглянулися навкіл за донькою. Ми зразу й нагледіли її: вона лежала собі на лаві. Донька, мабуть, померла раніше, ніж мати, її очі були заплющені й ротик закритий, рученята складені на грудях. Мала була в чепурному блакитному платтячку, в якому вона колись заходила до нас, і з дбайливо зачесаним волоссям.

Решта хати стояла порожнем. Всі меблі, либонь, пішли на дрова. Не видно було ані сліду чогось їстівного. Ми зрозуміли, що Прокопова жінка, так само, як і наша сусідка Соломія, втративши чоловіка і переживаючи голод, що забрав її доньку, не бачила ніякого сенсу далі жити й боротись. Перш ніж накласти на себе руки, вона старанно замкнула двері й позавішувала вікна. І хата її перетворилась на домовину. Це страхітливе видовище: і млосний сморід напіврозкладених людських тіл, і мертва тиша – це було щось майже нестерпне. Ми стояли там занімілі й безпорадні. Маючи за собою вже стільки неймовірних вражень, усе одно ми відчували, як до нас підповзає жах перед смертю. І настала мить, коли ми вже далі не могли того стерпіти й мусили рвучко вибігти надвір, на свіже повітря, щоб хоч трохи врівноважитись.

Думка, щоб понишпорити в річці та на її берегах, видалась нам безглуздою тепер, після того, що ми тільки-но пережили, і ми раптом втратили всяку охоту до полювання й рибальства, тож і завернули назад додому...

Коли ми розповіли мамі все, що побачили в Прокоповій хаті, вона сприйняла те, як завжди, дуже ніби спокійно. Але довго стримувати своїх почуттів їй не вдалося. Запитавши в нас ще там одне-друге, вона раптом відвернулася вбік і дала волю сльозам.

Решту дня ми провели, готуючи вечерю з їжаків. Микола заходився коло них так досвідчено, немов усе своє молоде життя те й робив. Печена їжачина з картоплею видалась нам бозна яким смаколиком.

Коли ми полягали, я довго не міг заснути. Мені все не виходила з пам'яті