Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Співає сам

На глибині

В короні злотій

— Гм-м-м? — Пембертон відпустив її гомілку й бризнув водою у відповідь, але легенько, тоді похитав головою, щоб струсити краплі. — Де мої гроші?

— Які гроші? — здивувалася Гаррієт.

— Я ж тебе навчив перенасичуватися киснем, так? Точно так, як учать пірнальників на тих дорогих курсах.

— Так, але це єдине, що ти мені розповів. Я щодня сама вчуся затамовувати подих.

Пем подався назад, удаючи біль.

— Гаррієт, я думав, ми домовилися.

— Ні, не домовилися! — відказала Гаррієт, яка задирань не терпіла.

Пем засміявся.

— Забий. То я би мав тобі за урок заплатити. Слухай… — він опустив голову у воду, тоді знову виплив, — а твоя сестра досі хандрить через того кота?

— Напевно. А що? — з певною пересторогою запитала Гаррієт. Зацікавленість Пема Еллісон для неї не містила жодної логіки.

— Їй би пса завести. Пес може команди вивчити, а кота ти не навчиш нічого. Їм взагалі похер на все.

— Їй так само.

Пембертон реготнув.

— Ну, то я думаю, що цуценя — саме те, що їй треба, — сказав він. — На клубі висить оголошення, продають щенят чау-чау.

— Кіт би їй більше сподобався.

— У неї колись був собака?

— Ні.

— Ну, що ж. Вона не знає, що втрачає. Коти лише мають вигляд, ніби щось розуміють, а насправді просто сидять і втикають.

— Нюня не такий був. Він був геній.

— Ага, стопудово.

— Ні, я серйозно. Він кожне наше слово розумів. І навіть пробував з нами розмовляти. Еллісон увесь час намагалася його навчити. Він дуже старався, але в нього рот сильно відрізняється, тому звуки виходили не такі, як треба.

— Не сумніваюся, — сказав Пембертон, спиною лягаючи на воду. Очі в нього були такі ж ясно-блакитні, як і вода в басейні.

— Але кілька слів він таки вивчив.

— Так? Яких?

— Ну, «ніс», наприклад.

— Ніс? Дивне слово ви вибрали, — збайдужіло сказав Пембертон, вдивляючись у небо. Солом’яне волосся на поверхні води розходилося, наче віяло.

— Еллісон хотіла почати з назв речей, на які вона могла вказати. Як міс Салліван і Гелен Келлер82. Вона торкалася носа Нюні й казала йому: «Ніс! Це твій ніс! У тебе є ніс!». Тоді торкалася свого носа. Тоді знову його. Так і так.

— Їй, напевно, не було чим зайнятися.

— Ну так. Вона весь день так сиділа. А потім Еллісон треба було лише торкнутися свого носа, як Нюня отак тягнувся лапкою й торкався свого і… Я не жартую, — перервала вона гучне висміювання з боку Пембертона. — Ні, серйозно, він тоді дивно так нявкав, ніби хотів сказати «ніс».

Пембертон перекотився на живіт, а тоді гучно випірнув.

— Та не гони.

— Так і було. Еллісон запитай.

Пем ніби знудився.

— Просто тому, що він видав якийсь звук…

— Так, але то був не якийсь попередній звук. — Вона прокашлялася й спробувала зімітувати його.

— Ти ж не думаєш, що я в це повірю.

— У неї записано! Еллісон записала кілька касет із ним! Здебільшого просто звуки, звичайне нявкання, але якщо добре прислухатися, там можна почути кілька слів.

— Гаррієт, я з тебе не можу.

— Це все правда. Іду Ру спитай. І він ще час визначати вмів. Щодня рівно о другій сорок п’ять він дряпав задні двері, щоб Іда випустила і він побіг зустріти нас із Еллісон з автобуса.

Пембертон погойдався під водою, щоб волосся гладенько лягло ззаду, тоді затиснув ніздрі й гучно подув, щоб прочистити вуха.

— А чому Іда Ру мене так не любить? — радісно запитав він.

— Не знаю.

— Вона мене й не любила ніколи. Завжди зле зі мною обходилася, як я приходив з Робіном бавитися, навіть як ми ще в садок ходили. Зривала прут з куща, що у вас там ззаду ростуть, і по всьому дворі за мною з ним ганялася.

— Та вона й Гелі не любить.

Пембертон чхнув і витер ніс тильним боком долоні.

— Так, а що у вас там із Гелі? Він уже не твій хлопець?

Гаррієт пополотніла з жаху.

— Він ніколи й не був моїм хлопцем.

— Ну, він так не каже.