Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

Голос Сесіла замовк, сумніви і тривога розвіялися. Всередині наче щось замкнулося назавжди, ніби зачинилися двері до бібліотеки, де панують розум і логіка. Еміль за цим не шкодує, бо вони йому більше не потрібні. Він із вдячністю прощається з хитрістю і розрахунком, конспірацією і стратегічними міркуваннями. Усі важливі плани ретельно обмірковані, залишилося їх втілити у життя.

Перш ніж братися до роботи, треба зігріти задубілі руки. Виявляється, це важче, ніж Еміль пригадує зі студентських часів. Пальці ще довго білі і закоцюблі, хоча Еміль безупинно ними трясе і гріє під пахвами. Досягнувши певного результату, береться гострити перо, раз у раз порівнюючи його риску з товщиною письма в листі, який кладе перед собою так обережно, наче той може розсипатися від найменшого руху. Еміль накупив удосталь дешевого паперу для тренування, і два аркуші якісного — про запас.

Тільки тоді починає писати — спершу повільно й обережно, щоби добре вивчити всі особливості витіюватого почерку Маґдалени Руденшельд, виробленого гувернантками і доповненого її власними романтичними вподобаннями, що різко контрастує з незграбним почерком у списку Буліна. Еміль раз за разом переписує прізвища, спочатку ті, що є в листі, а тоді додає інші, із яких складає­ться список Буліна, і робить це все швидше і вправніше.

Після другої починає сутеніти, Еміль запалює каганця. Робота притлумлює його відчуття. Ще декілька годин він присвячує каліграфії, а тоді переносить остаточний текст на якісний аркуш і задоволено оцінює результат. Майже готово. Усі деталі, з яких складається цілісна картина, знаходять своє місце. Завтра підроблений документ буде готовий і матиме такий вигляд, наче точно вийшов із-під пера пані Руденшельд.

Каганець мерехтить і гасне, випускаючи хмарку кіптяви, Еміль гасить його наслиненим пальцем, і засинає не роздягаючись під хропіння вдови за стіною, приємно втомлений і сповнений оптимізму.

До полудня наступного дня Еміль доводить кожну дрібничку в підробленому листі до бездоганності, затирає, згинає і бруднить папір, а тоді щільно закутується і виходить на холод, аби побачитися з Карделем. Кав’ярні досі закриті, тому вони домовилися зустрітися у церкві Святого Миколая. Всередині на лавах драгліють відвідувачі, більшість із яких прийшли не так помолитися, як сховатися від холоду й вітру. Служки вичитують парафіян, які зручно вмостилися і дрімають чи навіть випивають. Коло вівтаря репетирує хор, і жвавість юних хористів гостро контрастує з дратівливим похміллям їхнього регента. Час від часу серед молитов і човгання чобіт виринає якась фраза чи акорд, і високі склепіння наповнюються дзвінкими голосами.

Вінґе та Кардель ховаються за гранчастими колонами, прямують проходом і знаходять тихий закуток під постаментом зі святим Георгієм, що здіймається на коні над переможеним змієм. Еміль дістає з-під жилета й подає Мікелеві лист, який усю дорогу притримував рукою, охороняючи від кишенькових злодіїв і лютої стужі.

— Передай оце дівчині. Вона ж, гадаю, знає, куди його віднести? Наша доля в її руках. Ти пояснив Анні Стіні, що треба сказати охоронцю, щоби їй дозволили аудієнцію в Едмана?

— Так, не хвилюйся.

— Анна Стіна дасть собі раду? Чи зможе вона пояснити всі перипетії, якщо її допитуватимуть безпосередньо там?

— Ти ж знаєш, через що вона пройшла. У порівнянні з її поневіряннями, запитання Едмана, нехай і підступні, просто ніщо.

— Едман дуже рішуча людина. Якщо все піде за нашим планом, він діятиме швидко. Гадаю, у межах години, а може, й менше. Ми чекатимемо на прихід поліцаїв у Буліна, і щой­но його буде затримано, відразу ж розшукаємо Сетона, перш ніж той про щось здогадається. Тоді він наш. У мене є всі докази, листи для редакцій газет і вуличні прокламації, які доведеться розвішати, якщо управління поліції раптом пручатиметься. Хоча не думаю, що вони чинитимуть опір. Маґнусу Ульгольму вистачить клепки усвідомити, що це серйозний випадок, на який неможливо заплющити очі. Найкращою альтернативою для нього буде використання цієї справи на власну користь й отримання почестей, коли Сетон нарешті буде притягнутий до відповідальності, а згодом відправлений на шибеницю.

Еміль кусає ніготь великого пальця і сам собі киває, вкотре обдумуючи кожен фактор й аналізуючи власні міркування. Врешті підводить погляд, дивиться на святого в золотих обладунках і з оголеним мечем, який ось-ось завдасть чудовиську смертельного удару, і каже:

— Завтра меч опиниться в наших руках, Жане-Мішелю.

29.

Ніч. Кардель прокидається. Відчуває під рукою її тепло і пригадує схоже відчуття. Коли заряджена й пристріляна корабельна гармата стояла на лафеті, а Кардель лише вибирав паузу між хвилями для вдалого вистрілу. Перед тим він виганяв геть усю обслугу й уважно стежив, аби ніхто з його солдатів не опинився поруч, бо силою відкоту будь-кому могло розтрощити ногу. Залишившись сам, він клав руку на теплий гарматний ствол, зачарований і нажаханий близькістю руйнівного вибуху, межі смерті і життя, котру нестримно наближав запалений ґніт. І досі від цієї згадки шкірою пробігає мороз. Сон дражниться, застилає свідомість тонкою плівкою й уривається пробудженням.

У кімнаті настільки темно, що неможливо визначити, розплющені очі чи ні. Кардель терпляче чекає. Чує її невидимі рухи, відчуває, як сіпається ковдра, і тієї самої миті темряву осяває м’який промінчик — наче срібна нитка з безодні падає на плече, руку й талію. Анна Стіна якусь мить сидить незворушно, і Кардель теж застигає і не витрачає марних зусиль, аби випросити милостиню у безжального часу, щоби закарбувати її постать в пам’яті, відлити красу, як прозору бульбашку зі скла.

Анна Стіна сидить на краю бамбетля і нечутно, щоби не заважати, намацує рукою сорочку на підлозі. Карделю хочеться, щоби сорочки там не було, але жінка таки знаходить одежину і, потягуючись, натягає її через голову, а тоді підводиться з постелі. Присідає, щоби вдягнути спідницю, і робить три невагомі кроки по плащ, недбало кинутий на підлогу.

Кардель відчуває, як її пальці гладять його попечену щоку.

— Мікелю?

Кардель розплющує очі й дивиться прямісінько в її зіниці.

— Ти обпікся, коли намагався їх урятувати, еге ж? Ти кинувся у вогонь?

— Толку з того.

Кардель відвертається, йому соромно. Тонесенька холодна рука, якій неможливо опиратися, ніжно повертає його голову назад. Жінка нахиляється, щоби поцілувати обпечену шкіру.

— Мікелю, хіба для мене є щось прекрасніше?

Вона залишається, аж поки ранкове світло не застає обох у бамбетлі, проганяючи сон. Анна Стіна знову підводиться і збирає свій одяг.

— Це була остання ніч.

— Знаю.

— Прощавай.

Що йому казати? Хіба є такі слова?

— Прощавай, Анно. Бережи себе.

Вона зникає, а він застигає в ліжку, ніби мертвий. Світанок повільно зафарбовує кімнату у чорне та біле.

30.

Кардель і Вінґе чекають на вулиці, сховавшись за перекинутим візком із дровами. Сніг уже не падає, видимість добра, тільки очі сльозяться. Прямісінько перед ними двері будинку Ансельма Буліна. Між сусідніми спорудами гуляє вітер і вряди-годи присипає їх сніжинками з дахів. Кардель і Вінґе туляться плечима, аби хоч трохи зігрітись. Еміль перестрибує з ноги на ногу, проте Мікель не ворухнеться, поважний і мовчазний. Після третьої невдалої спроби Вінґе полишає намагання розпалити люльку.

— Жане-Мішелю, ти питав, що я робитиму, коли все це закінчиться. Здається, я нарешті знаю.

— То що?

— Від братової я довідався, яке життя