Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 2"

Перше оголошення про те, що «Кобзар» надійшов до продажу, зустрічаємо в петербурзькій «політичній і літературній» (як вона себе іменувала) газеті «Северная пчела» за 4 травня 1840 р. у розділі «Библиографические и разные известия»: «В книжных магазинах В. П. Полякова на Невском проспекте, на углу Михайловской улицы, в доме графини Строгановой, и в Гостином дворе, на Суконной улице в доме № 17, поступили в продажу …«Кобзар» Т. Шевченка. СПБ., 1840 г. Цена 1 рубль сер.». Тут же повідомлялося і про вихід у світ «Героя нашего времени» Лермонтова, байок Крилова тощо.

У «Кобзарі» надруковано вісім поезій: «Думи мої, думи мої», «Перебендя» з присвятою Гребінці, «Катерина» з присвятою В. Жуковському, «Тополя» з присвятою сестрі П. Петровського338 – П. Петровській, «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова» з присвятою Штернбергу, «Тарасова ніч» з присвятою П. Мартосу.

Суперечки про роль П. І. Мартоса у виданні «Кобзаря»

І. М. Дзюба у своїй монографії справедливо вважає: «П. Мартос дарма приписував собі роль першовідкривача Шевченкового поетичного таланту. Але видання «Кобзаря» (його фінансування) – справді його велика заслуга перед українською літературою…» І далі: «у радянські часи були спроби применшувати цю заслугу з огляду на те, що, мовляв, Мартос – «поміщик-реакціонер» і несхвально відгукувався про пізнішу революційну поезію Шевченка»339. Уточнимо: дещо зневажливе ставлення до П. І. Мартоса спостерігалось ще наприкінці ХІХ ст. «Такий собі Мартос», – характеризував цю особу Чалий340.

У «Київській старовині» надруковано присвячене Петру Івановичу Мартосу ґрунтовне дослідження Оксани Супронюк341.

«Петро Іванович Мартос, – зазначає автор, – фінансував перше видання «Кобзаря», чим передовсім і відомий історикам українського письменства й широкому загалові. 1863 року він надрукував спогади про Шевченка, перейняті недоброзичливим ставленням до демократичного спрямування творчості і всієї діяльності поета. Достовірність спогадів було поставлено під сумнів342, відтак у літературній науці склалося упереджене ставлення до особи П. Мартоса. Публікації, з яких він постає одіозною особою, участь якої у виданні «Кобзаря» була випадковою і обмежується фінансуванням, з’являються дотепер343. Однак, останнім часом друкуються й статті, автори яких, об’єктивно оцінюючи постать Мартоса, пишуть про нього інакше. Так П. Федченко344 відзначає: «Українській культурі з її здебільшого не вельми заможними діячами дуже не вистачало щедрих і безкорисливих меценатів. То чого ж ми так скупо й поблажливо, щоб не сказати – класово зневажливо, згадуємо їх, а серед них і того, чиїми заходами і коштом – за всієї благородної і значимої участі Євгена Гребінки! – все-таки видано було «Кобзар» 1840 року – Петра Івановича Мартоса?

Відставний штаб-ротмістр, якого й самого в молоді роки шмагали різками за вільнодумство, може, тому й виявив увагу до вчорашнього кріпака, – спасибі йому, першим запримітив аркушик – «Червоною гадюкою несе Альта вісті… » – не переступив через нього – а в історії бувало переступали й не через такі аркушики і авторів їх! – підняв той листочок і разом з Гребінкою дав ладу й усім іншим аркушикам і спорядив рукопис… То чого ж нам ще треба від Петра Івановича Мартоса, навіть подальшого життя і року смерті ми не спромоглися дослідити? Мабуть, годиться всенародно уклонитися (йому)»345.

Революційні зрушення в українському письменстві – викликані розгортанням національно-визвольної боротьби українського народу

Поява «Кобзаря» – явище епохальне в українській поезії. «Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії української самосвідомості, а й в історії самосвідомості українського народу, – відзначають знані шевченкознавці Ю. О. Івакін та В. Л. Смілянська346. – Хоча «Кобзар» містив лише вісім творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» – «Нащо мені чорні брови», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдарування».

Автори цілком справедливо наголошують на цій головній характеристиці, яка кінець кінцем є головною у розкритті вагомості поетичної постаті Тараса Григоровича Шевченка: «Яскравою виявляється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів. Їхній синтез маємо в суто шевченківському різновиді елегії – «Думи мої, думи мої…», написаної як програмовий вірш і ліричний вступ до першого «Кобзаря», де вперше в новій українській поезії взагалі яскравіше постає романтичний образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) і виразно окресленими поетичними темами, що хвилювали Шевченка: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави, – тобто власною творчою програмою. Ліричний сюжет елегії – пошуки призначення й адресата свого поетичного слова й самоутвердження себе як поета національного.

Такої непідробної природності, широкого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала. Пізніше Іван Франко писав: «Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, засіяла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову…»347

Попередником відкритої Шевченком нової епохи в українській поезії був романтизм. Реалізм, масштабність, глибоке почуття народності й громадянського обов’язку з’явились, змінивши юнацькі романтичні ілюзії.

Ще одна принципова відмінність: «З українською романтичною поезією зв’язує Шевченка й історична тематика. Але й тут, поруч із спільними рисами, ми бачимо ще більшу відмінність. Теми Шевченкових творів конкретно-історичні, сповнені нового ідейного революційно-демократичного змісту»348.

В останньому (2009 р. видання) курсі історії української літератури тема романтизму в творчості Шевченка розглядається ширше. «Шевченко, – стверджують Ю. О. Івакін та В. Л. Смілянська, – заступив на літературне поле в епоху розквіту слов’янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для (тодішніх. – Авт.) недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та ін.), тісно пов’язаних з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в літературах державних народів з «класичним» типом розвитку змінювали одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба національного самовизначення зумовили швидкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства, свідому працю над розробкою та збагаченням національної літературної мови.

Широкі міжслов’янські культурні контакти стимулювали активний розвиток цих