Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Люціус, ходи сюди. Глянеш сам, — гучно покликав Холідей, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася напруженість.

Люціус швидко підійшов до Холідея. Він нахилився до вікна, спершись на кам'яну стіну, щоб краще роздивитися. Картина, яку він побачив, змусила його похмуріти.

— О, великий Творець... — тихо промовив Люціус, розглядаючи десятки заражених, які виглядали готовими до нападу.

— Це вже не люди, — додав Холідей. — Їх з'їла темрява. І якщо ми не зупинимо це зараз, кількість таких "мешканців" буде тільки зростати.

Люціус випростався, стискаючи руків’я свого меча.

— Ми не можемо залишити їх тут, — рішуче сказав він. — Якщо ці істоти вирвуться, Форлеон загине остаточно.

— Є план? — запитав Холідей, поглянувши на Люціуса.

— Так, — відповів той, поглянувши на заражених. — Спершу — ізолюємо це місце. А потім знайдемо, що породило цю темряву. Щойно зрозуміємо її природу — вирішимо, як діяти далі.

Люціус відвернувся від вікна, його погляд став ще більш рішучим. Він зрозумів, що кожна хвилина зволікання грає на користь ворога.

— Накажи мисливцям патрулювати лазарет, щоб не дати їм вирватися, — промовив Люціус, поглянувши на Холідея, який ствердно кивнув. — Сінг, можу я побачитися з королем?

— Так, звісно. Ходімо, я проведу тебе, — відповів Сінг, обертаючись до замку.

Біля масивних воріт, що вели до замку, стояв загін воїнів. Їхні погляди були настороженими, а зброя напоготові. Охоронці миттєво відкрили ворота, щойно побачили Сінга. Люціус і Сінг увійшли до темних коридорів замку, де кам’яні стіни резонували кожен крок, створюючи тривожну атмосферу.

Раптом із глибини коридорів пролунав крик:

— Ааа! Рятуйте! — відчайдушно вигукнула служниця. Її голос відлунював, пробираючи до кісток.

— Крея! Вона напала на мене! — кричала служниця, вибігаючи з кухні замку.

Люціус швидко обернувся і побачив жінку з подряпиною на руці, з якої крапала кров. Її обличчя було спотворене страхом, а очі — повні сліз.

— Що сталося? — запитав Сінг, хапаючи служницю за плечі, щоб вона не впала.

— Вона... вона була нормальною, а потім... потім її очі стали червоними, а руки схопили ніж! Вона кинулася на мене, як звір! — захлинаючись від страху, викрикнула жінка.

З кухні почувся хрип і гучне гарчання. Люціус миттєво дістав меч і кивнув Сінгу, щоб той відвів служницю подалі. Він повільно рушив до кухні, його очі в темряві шукали джерело шуму.

— Сінг, тримай людей подалі, — кинув Люціус через плече. — Якщо це одна з них, я розберуся.

З кухні раптом вирвалася жінка — її обличчя було спотворене, шкіра бліда, покрита чорними прожилками, а очі світилися червоним сяйвом. У руках вона тримала великий кухонний ніж, яким махала в повітрі.

— Назад! — різко вигукнув Люціус, виставляючи меч перед собою.

Створіння гарчало, наче звір, і кинулося на Люціуса. Але він був готовий. Одним точним ударом меча він відбив напад і швидко роззброїв її, вибиваючи ніж. Вона впала на підлогу, але замість того, щоб зупинитися, почала дертися до нього, шиплячи і гарчачи.

— Це вже не людина... — прошепотів Люціус, дивлячись у її горящі червоні очі.

Він замахнувся мечем і наніс точний удар, зупинивши істоту. Тіло обм'якло, але Люціус ще довго дивився на нього, неначе шукаючи відповіді на питання, які йому ніхто не давав.

— Що далі? — запитав Сінг, який уже підбіг до місця події.

— Ситуація гірша, ніж ми думали, — серйозно відповів Люціус. — Ця пошесть не просто вбиває, вона перетворює людей на монстрів. Ми повинні знайти джерело цієї темряви. І це потрібно зробити негайно. 

— Ізолюйте жінку з подряпиною і негайно за нею спостерігайте. Скажи нашим знахарям, щоб оглянули її, можливо, вони знайдуть щось, що допоможе нам зрозуміти цю пошесть, — твердо промовив Люціус, витираючи свій меч від крові.

— Гаразд, я все організую, — кивнув Сінг. Його обличчя було стурбованим, але він намагався тримати себе в руках. — А ти, Страж, проведи нашого гостя до короля!

— Так, сер! — відповів один із воїнів, швидко виструнчившись.

Люціус коротко кивнув і глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися після зустрічі з монстром.

— Сінг, якщо з цією жінкою щось піде не так, не вагайся. Ми не можемо ризикувати поширенням цієї зарази, — додав Люціус, дивлячись прямо в очі раднику.

— Розумію. Сподіваюся, до цього не дійде, але якщо буде потрібно... — Сінг затнувся, але твердо кивнув.

Люціус, разом зі стражем, почав підійматися вузькими кам'яними сходами, що вели до королівських покоїв. Замок був тихим, але ця тиша не приносила спокою. З кожним кроком Люціус відчував, як навколишня атмосфера стає все важчою, немов самі стіни пропиталися темною енергією, яка вирувала у Форлеоні.

— Тут кімната дочок короля, — промовив страж, провадячи Люціуса вузьким коридором, прикрашеним старими гобеленами.

Люціус лише коротко глянув у бік дверей, але його погляд швидко зосередився на подальшому шляху.

— А тут покої принца Маркуса, — продовжив страж, жестом вказуючи на важкі дубові двері. Люціус провів поглядом двері, затримавшись на них трохи довше, але не сказав нічого, просто пішов далі.

— А ось і покої короля! — додав страж, зупинившись перед масивними дверима, прикрашеними королівськими гербами Форлеону.

Відчинивши двері, Люціус увійшов до просторої кімнати, освітленої тьмяним світлом свічок. Усередині стояли десять стражів, кожен із них напружено стискав зброю, готовий до будь-якої загрози. Їхні погляди коротко зупинилися на Люціусі, перш ніж вони знову повернулися до виконання свого обов'язку. Король Аподон сидів на великому, але простому троні в центрі кімнати, злегка схилившись уперед. Його обличчя було змарнілим, але очі все ще горіли життям.

— Нарешті прибула допомога! — вигукнув король, злегка підвівшись. Його голос звучав з відтінком полегшення, змішаного з виснаженням. — Наше королівство вас так чекало!