Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Якщо хочете вберегти це місце таким, як зараз, то ви, власне, можете щось для мене зробити, — повільно сказала я. — Ну добре, не конкретно для мене, а радше для всіх нас тут. Та для цього вам доведеться зайнятися готельним бізнесом.　Продовжуйте. — Єгоров умить зосередився. Його усмішка стала яскравішою.　

Це поки що таємниця, проте готель виставлено на продаж. І ви мали б запропонувати більшу ціну.

Єгоров засміявся.　

— Так склалося, що це саме те, чим я займаюсь, — мовив він. — Візьму це на себе.　

Я ні секунди в цьому не сумнівалася. Нехай Буркгарт, стріляний горобець, і мав валізу, повну брудних грошей, та проти російського олігарха він і рипнутись не зможе. Його плани про апарт-готель і гольф-шопи розлетілися на маленькі шматки тієї ж миті, коли Єгоров рішуче покинув бібліотеку.　

А тоді нарешті прийшов Бен.　

Він увірвався до бібліотеки сильно задиханий.　

— Мені дуже прикро, що я так пізно, — сказав він.　

— Ти ремонтував ще один телефон?　

Він єхидно усміхнувся.　

— Ні. Я говорив із поліцією. А ще я знайшов оце. — Він витяг із-за спини руку й показав мені мій черевик. — Він був на сходах до підвалу з лижами. Подивимося, чи він тобі підходить, Попелюшко.　

— Дуже дякую, ваша величносте.　

Я простягнула йому свою ногу.　

— Делія буде в захваті. Нехай це й не кришталевий черевичок, а робочий черевик від панни Мюллер марки «Тихоступач».　

— Як на тебе шитий! — Бен мені посміхнувся. — Тепер ми можемо разом вийти надвір запускати ліхтарики й загадувати бажання. — Він показав через вікно на терасу. — Дивись, там є і Єгорови з Дашею.　

Єгоров тримав маленьку на руці. Вона виглядала так мило зі своїми кучерями, дивлячись великими оченятами в небо. Минулі події, очевидно, ніяк на неї не вплинули.　

— Я бажаю, щоб Людвіги залишалися за ґратами до кінця своїх днів, — промовила я. — А поліція вже знає, що перстень пані Людвіг, подарований нібито на заручини, насправді є викупом, якого вони домоглися у своєї жертви під час одного з викрадень?　

— Що? Перстень із рожевим каменем? Той, який вкрала дружина олігарха, а ти перекрала назад?　

Я кивнула. Колись я розкажу Бенові правду про це, але, мабуть, не сьогодні.　

— Тож можна довести її вину ще й у цій давній справі.　

Бен спантеличено на мене дивився.　

— Це неможливо, бо…　

І тоді він розповів, що ж трапилося в стайні після того, як він притиснув пані Людвіг вилами до стіни.　

Раптом вона ніби зробилася дуже маленькою і немічною та, широко розплющивши очі, дуже ніжним голоском почала просити, щоб Бен їй нічого не робив. Вона говорила, що це все велике непорозуміння і що він її дуже лякає… А тоді вона ще й заплакала і почала лепетати щось про те, що їй надзвичайно прикро через усе це.　

— Проте я був такий розлючений! Через неї ти лежала без свідомості на землі, а до того мусила стільки пережити. Але я ж не міг вдарити старшу пані, яка ще й до того жалібно стогнала. Навіть якщо вона насправді була самим втіленням зла. Тож я зробив дещо дуже дитяче. Я зірвав із руки її улюблений перстень із заручин і кинув його далеко аж через ворота стайні у сніг. Щоб їй хоч у такий спосіб зробити прикрість. Вона одразу ж перестала плакати і почала мене страшенно лаяти. Ти не повіриш, які слова знає ця стара жінка!　

— Ти викинув її перстень?　

Бен скрушно кивнув.　

— Я ж не знав, що це речовий доказ.　

— І коштує десь три мільйони евро, — додала я.　

— Що? — Бен зітхнув. — Ми завтра ж підемо його шукати, навіть якщо потрібно буде переорати кожен квадратний сантиметр землі. Та як доказ він нам не потрібен. Вони й так у всьому зізналися. А П’єр і той тип у рукавичках своїми свідченнями поставлять крапку в цій справі. Ходімо.　

Він простягнув мені руку.　

— Ходімо надвір, інакше пропустимо запуск ліхтариків.　

Я підвелася. У барі все затихло, навіть піаніст зробив перерву. Вмить люстри згасли, а свічки перед вікнами засяяли яскравіше. Та це було, певне, зайвим, я й так розуміла, що ми втратили вже надто багато часу. Я підійшла до Бена й обійняла його руками за шию. Як і я, він теж, здається, розумів, що ліхтарики можуть зачекати. Тихо зітхнувши, він притягнув мене до себе і поцілував. Міцно, але ніжно.　

Трістанів поцілунок надворі в снігу був, напевне, найбільш хвилюючим у моєму житті, але цей був найкрасивішим. Я відчула, що це було щось справжнє.

КІЛЬКА МІСЯЦІВ ПО ТОМУ

Я любила вересень тут, у горах, якось по-особливому. Світло було неймовірно м’яким і покривало зелень лугів, ялини, папороть наче золотим серпанком. І в ньому «Замок у хмарах» виглядав пишніше, ніж будь-коли.　

Я зупинилася на шляху від стайні, де годувала Вежді й Бежді, щоб насолодитися спогляданням цієї картини. Рік тому я вперше побачила «Замок у хмарах», а сьогодні вранці виповнився офіційно рік, як я тут працюю. Мені ніхто нічого не розповідав, та по тому, як Бен і мсьє Роше замовкали на півслові, коли я до них підходила, а Павел відразу змінював тему, я зробила висновок, що вони планують якось відсвяткувати цей день. Я вдаватиму, ніби я про це ні сном ні духом, а тоді просто щиро дивуватимусь з усього, що відбуватиметься.　

Від драматичних подій новорічної ночі ніби вічність минула. Окрім старого Стакі, котрий постійно (із надзвичайним вогником в очах) розповідав, як він усе лупив і лупив злого пана Людвіга: «Я єк взявсі за тоту мищину», про це ніхто майже й не згадував.　

Незважаючи на ретельні пошуки, перстень пані Людвіг так і не знайшли. Ми сподівалися, що він знайдеться не пізніше, ніж зійде сніг, та він наче крізь землю провалився. Адвокати порадили Людвігам не визнавати свою провину. Проте доказів було більш ніж достатньо, щоб висунути їм звинувачення і запроторити до в’язниці. Спочатку вони взагалі не планували викрадати Дашу, а мітили на Дона й валізу брудних грошей його батька. А от коли Людвіги дізналися, що Смірнови є насправді сім’єю олігарха Єгорова й тепер у них під носом одна з найдорожчих прикрас світу, то передумали й почали планувати викрадення маленької Даші. Хтозна,