Читати книгу - "Гіперіон, Ден Сіммонс"

Тигра зойк, що крає тьму,

Входить, наче рідна мова…[134]

— Звідки вже взялася пляшка вина? — поцікавився Кассад.

Мартін Силен у відповідь усміхнувся. Його очі в світлі ліхтаря здавалися поросячими та яскравими.

— Камбуз ломиться, і в ньому є бар. Я проголосив його відкритим.

— Треба зварганити якоїсь вечері, — пробурмотів Консул, хоча тієї миті волів би випити самого лиш вина. Востаннє вони всі трапезували десять годин тому.

Щось клацнуло, захурчало, і шестеро з них кинулися до штирборту. Сходні втягнулися на вихідне місце. Всі знову крутнулися на п’ятах, коли піднялося вітрило, напнулися стропи, і десь унизу маховик, розкрутившись, завищав ультразвуком. Вітер наповнив паруси, трохи накренилася палуба, і буєр відчалив від пристані у морок. З усіх звуків навколо вони чули тільки лопотіння й рипіння судна, віддалені гул махового колеса та дряпання трави по дну корпусу.

Шестеро спостерігали, як лишилася позаду тінь крутояру із так і не запаленим багаттям-маяком, по якому ледве мерехтіло зоряне сяйво, поки всі не лишилися сам на сам із небом, ніччю та хиткими кругами світла ліхтарів.

— Я пішов униз, — сповістив їх Консул, — і подивлюся, що можна поставити на стіл.

Решта ще трохи погуляла нагорі. Під ногами ледве відчувалися хитавиця і дрижання, а вони все дивились, як повз них пливе ніч. Трав’яне море можна було розгледіти там, де зникали зірки і починалася темна рівнина. З допомогою ліхтарика Кассад спробував освітити фрагменти полотна, такелажу і строп, якими керували незримі руки. Він дослідив усі закутки і темні закапелки від носа до корми, поки інші за ним мовчки спостерігали. Коли полковник вимкнув світло, темрява стала гнітити трошки слабше, а зорі видалися яскравішими. Разом із бризом, що летів із-за тисяч кілометрів різнотрав’я, до них долинув багатий запах, родючий запах, що радше знаменував домашнє господарство, ніж море.

За деякий час їх гукнув Консул і вони рушили на його голос униз, аби повечеряти.

Камбуз виявився дуже тісним, сідати в ньому не було за що, тому їсти вирішили у кормовому приміщенні, відвівши йому роль кают-компанії та змайструвавши умовного стола із трьох ящиків, зсунутих докупи. Приміщення добре освітлювали чотири ліхтарі, почеплені до низьких бімсів[135]. Гет Мастін відчинив одне з високих вікон над койкою і впустив свіжий вітер.

Найбільший ящик Консул повністю замостив тарілками з цілою горою бутербродів, а потім ще доніс із камбуза кілька грубих кухликів білого кольору і термос із кавою. Поки решта жувала, він розливав гарячий напій.

— Нівроку вечеря, — проказав Федман Кассад. — Де ви роздобули ростбіф?

— Холодильник забитий ущерть. А в комірчині на кормі я знайшов морозильник.

— Електричний? — уточнив Гет Мастін.

— Ні. Подвійна ізоляція.

Мартін Силен понюхав якусь банку, знайшов на тарілці із бутербродами ніж і виколупав із неї два здорові кавалки хріну, яким і намастив свою порцію. Він їв, а в очах аж бриніли сльози.

— Скільки зазвичай триває перехід? — запитала Ламія в Консула.

Той відірвав уважний погляд від темного кружальця гарячої чорної кави у своєму горнятку:

— Пардон. Що?

— Перехід через Трав’яне море. Скільки він займає часу?

— Ніч і ще половину дня до гір, — відповів чоловік. — З попутним вітром.

— А потім… довго добиратися через гори? — озвався отець Гойт.

— Менше дня.

— Якщо канатка працюватиме, — додав полковник.

Консул відсьорбнув гарячої кави і скривився:

— Маємо в це вірити, бо інакше…

— Що інакше? — перебила його Ламія.

— Інакше, — Кассад розмірковував біля відчиненого вікна, вперши руки в боки, — ми залишимося напризволяще в шестистах кілометрах від Гробниць часу і ще в тисячі — від південних міст.

Консул похитав головою.

— Не обов’язково, — заявив він. — Якщо служителі Ктиря, чи хто там іще організували це паломництво, вже подбали, щоб ми забралися так далеко, то, значить, весь наш подальший шлях убезпечено.

Брон Ламія схрестила руки на грудях і спохмурніла:

— Ну, і яким це чином?.. Жертви приноситимуть?

Тут уже розреготався Мартін Силен і видобув свою плящину:

Що то за натовп на офіру йде?

Куди то жрець телицю пишнобоку,

Гірляндами уквітчану, веде,

Що мукає у небо, крок по кроку?

Яке містечко в березі морськім

Чи в горах, де спокійно спить фортеця,

Людської позбулося суєти?

Містечку, вічно вулицям твоїм

Пустіти — і ніхто в них не озветься,

Не вернеться, щоб нам розповісти.[136]

Жінка потяглася рукою під свій жакет, витягла звідти лазерний ніж завбільшки з мізинець і націлилася на голову поета:

— Куций гівняр. Ще слово, і… присягаюся… порішу тебе на місці.

Раптом запанувала абсолютна тиша, якщо не брати до уваги фонового гуркоту-стогону корабля. Консул підсунувся до Мартіна Силена, а полковник Кассад став за два кроки позад Ламії.

Поет надовго припав до шийки пляшки, а потім усміхнувся чорнявці:

— Збудуй же смерті корабель[137], — прошепотів він вогкими губами. — Збудуй!

Пальці Ламії аж побіліли, стискаючи лазер. Консул помалу просувався до Силена, не знаючи, що робити, й уявляючи, як хльосткий промінь світла випалює йому очі. Кассад навис над жінкою, ніби двометрова стужавіла тінь.

— Пані, — зі свого віддаленого місця на койці під стіною заговорив Сол Вайнтрауб, — мені вам нагадати, що в приміщенні є немовля?

Ламія зиркнула праворуч. Вайнтрауб дістав із комода глибоченьку шухляду і примостив її на постелі як колиску для дитини. Він устиг викупати дівчинку і непомітно повернувся до каюти якраз перед декламацією поета, а зараз саме вмощував маленьку в її м’якому кубельці.

— Пробачте, — опустила свій крихітний лазер Ламія. — Він мене просто так… збісив.

Вайнтрауб кивнув, тихо гойдаючи шухляду. Але плавне похитування буєра в поєднанні з неспинним гулом великого колеса, здавалося, і без того вже заколисало немовля.

— Ми всі зморені і напружені, — проказав учений. — То, може, час і нам шукати собі місце і йти до сну?

— Мені не склепити очей, — із зітханням заткнула зброю за пояс жінка. — Все надто… дивно.

Решта кивнули. Мартін Силен розвалився на широкій приступці під кормовими вікнами. Він підібгав під себе ноги, хильнув вина і звернувся до Вайнтрауба:

— Діду, розкажи свою історію.

— Так, — підтримав його отець Гойт. Священик мав настільки виснажений вигляд, що більше скидався на живий труп, але його гарячкові очі палали. — Розкажіть. Нам треба встигнути вислухати всі оповіді й обміркувати їх перед приїздом.

Вайнтрауб провів рукою по голомозій голові.

— Моя історія нецікава, — пояснив він. — На Гіперіоні я вперше. З потворами не бився, героєм не став. Ви почуєте історію людини, для котрої