Читати книгу - "Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін"

— Ознайомив, — кивнув Марков. — Причому зробив це за допомогою низько захищеної системи зв’язку.

— Це він, звісно, дарма… — контр-адмірал нарешті відірвався від екрану. — Але на тлі того, що незабаром почнеться, це не тягне на щось фатальне.

— Й що ж має початися?

— Як вам, напевне, вже доповіли, втрачений вами камінчик перехопили ящери на Фаренго. Їм, звісно, не по-людськи підфартило, але на те вони й ящери. Вони там укріпилися, проте маємо інформацію, що ворог спробує повернути свою іграшку силою. А сила в нього серйозна. Це по-перше. А по-друге, Сайкс хоче через портал атакувати ворожу базу. Ймовірність успіху там мізерна, але нам не розходиться. Ситуація більш ніж критична. Перемога або смерть.

— Так для чого ми веземо ту божевільну? Як очільник конвою, я маю знати принаймні це. До речі, де помістили її кокон?

— В оперативній секції, поряд з вашим ложементом. У вас буде повна можливість контролювати конвойовану.

— Вона гібернована?

— У глибокому анабіозі. Наказано розморозити вже на Фаренго. Думаю, що ящери самі цим займуться. Вони в цьому доки.

— Ви не відповіли на моє питання.

— Яке?

— Навіщо ми веземо ту дівку.

— Вона — ключ. Без неї неможливо активувати вузловий портал Фаренго. Ящери бояться, що не зможуть відбитися, і хочуть через нього переправити камінь на Ґ’орму або й ще далі. Нас постійно супроводжуватиме їхній борт. Той самий, що знищив гніздо ґиргів.

— Зорельот-зірка?

— Дехто й так його називає, — погодився Аннадір, відтак продовжив: — Він вже тут, на орбіті Аврелії. Ми разом йтимемо до Тридцять восьмого лімесу, а потім, знов-таки разом, стрибнемо аж до Таліс. Саме тому для місії обрано цього рейдера. Лише борт «сотої» серії здатний одним стрибком дійти до Агрегату Оріона.

— А ящери не можуть перевезти Ферфакс на кораблі-зірці?

— Не можуть, — замість контр-адмірала відповіла Хіосі.

— Так, — підтвердив Аннадір. — Той борт ще менший і тісніший за «Лорда». Та й будували його на інших принципах. Розмістити на ньому наш протиперевантажний кокон не дозволяє конструкція. З іншого боку, лише ця машина достатньо озброєна для того, щоби на рівних битися зі злими дядьками. Тому ми веземо, а вони прикривають. Тим більше, що тепер у секторі немає жодного іншого ґ’ормітського борту, який би взяв Фатіму.

— А після того, як ми її довеземо?

— Я б зараз про це не думав. Нам би до лімесу дійти.

— На Фаренго ми тимчасово перейдемо у підпорядкування Преподобній Р’аавал, — сказала Хіосі.

— Хто вона?

— Ґ’ормітська Знаюча високого рангу, відповідальна за Розплідник богів.

— На таке підпорядкування також немає письмового наказу?

— Цу, — розвів руками Аннадір. — Такі часи, генерале, такі часи.

18

Борт лінкора L1 «Айн-Соф»,

поблизу зірки HD 140283, відомої як Пратара.

28 юла 417 року Ери Відновлення.

Транспортний модуль рушив у напрямку Брами шість годин тому. Тепер з ґ’ормітського зорельоту мав стартувати «човник» з дванадцятьма десантниками — шістьма людьми і такою ж кількістю рептилоїдів. Перед Зораном на всю рубку розгорнулося панорамне зображення «Йлаа-л’аку», схожого на велетенську спіральну мушлю. Корабель ящерів готувався вивести «човник» зі свого черева, і командор не міг відв’язатися від думки, що під синіми зоряними розсипами висить здоровенний ксеноморф, що ось-ось народить собі подібне.

Корпус «Йлаа-л’аку» наповнювало тихе опалове світіння. В ньому Зоран бачив зриму силу, що таїлася у надрах машини, за розмірами сумірної з лінкором. Сила зорельоту-мушлі мало чим нагадувала ту лінійну потугу, яку виробляли двигуни «Айн-Софу». Корабель рептилоїдів не проламував простір, а ковзав тими незримими струнами, на які натягнули всесвіт. Зоран вже двічі спостерігав, як спіраль «Йлаа-л’аку» вкручується у пульсуючу рану лімесу, як легко вона зісковзує з чотиривимірної визначеності на химерні площини Темних шляхів.

Але командор також знав, наскільки ілюзорною є ця легкість, які гігантські ресурси енергії потрібні для дресировки силових струн і як важко витримувати потрібні параметри польоту там, де матерія божеволіє і набуває несамовитих властивостей. Він здогадувався, що технології ящерів шліфувалися сотні тисяч, якщо не мільйони років. Що деякі з них рептилоїди отримали у спадок від давніших цивілізацій і використовували без глибокого розуміння їхньої природи.

Нарешті від центру спіралі відокремилася невелика срібляста сфера — ґ’ормітський «човник». Він повільно відплив на відстань п’яти корпусів «Йлаа-л’аку», закрутився дзиґою, завібрував і розчинився, наче привид.

Зоран знав, що за стандартним часом «човник» вже повернувся до чотиривимірного простору поблизу Пратари.

Якщо баронеса мала рацію, подумав він, самий час з’явитися ворогові і знищити обидва зорельоти. Але він не вірив у такий фінал. Вей — освічена і далекоглядна вчена, але в цій пригоді час учених минув. Тепер історію писали жриці і маги. Але, можливо, саме військовий поставить останню крапку.

Зоранові здалося, що він бачить цю крапку. Товсту і чорну.

Командора тягнуло відвідати бокс з Наталією, але він дав собі установку на чітку послідовність дій; ввів до керуючої консолі особистий код і активував автоматику однієї з вантажних позицій.

Десь за п’ять кілометрів від житлових палуб лінкора, у четвертому складському секторі, блимнув вогник на череві сріблястого контейнера-«дирижабля». Ворухнулися антени кіборга-охоронця, схованого у ніші над контейнером. Не відчувши загроз, робот підтвердив незмінність стартової циклограми. Інші роботи побігли до силових ребер контейнера, щоби зрізати монтажні скоби і розвернути «дирижабль» носом до шлюзу.

Але те велике і грізне, що спало в контейнері, поки що залишалося у транспортному режимі.

Тепер, перш ніж зробити другий з намічених кроків, Зоран мав трохи часу.

Він вирішив переглянути запис розмови Шерми з Відморозком.

Командор надів на голову вузький обруч і відчув, як плівка наповзає йому на обличчя. За мить, не втрачаючи контролю за тілом, він потрапив до кімнати, де інкрустований червоними кідронійськими мушлями столик розділяв співрозмовників. Струнку молоду жінку з шкірою мідного кольору і стару руїну, що нерухомо лежала у