Читати книгу - "Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін"

— З поверненням, — мовила руїна.

— Повернення є способом людського існування, — незрячі очі дівчини дивилася не в бік Відморозка, а на ту стіну, за якою причаїлася радниця імператора. — Давній поет сказав: ми забуті сліди незнаної глибини.

— Ми у листях і в стеблах трави і у подуві вітру.

— Маєте рацію. Я б не відмовилася пройтися полем, над яким віє вітер.

— Любиш відкритий простір?

— Так.

— Чому ти прийшла так пізно?

— Пізно?

— Я жив за часів Сіоранів. Тоді люди були сильнішими, тобі б було веселіше.

— Я й тепер не скучаю.

— Напевне теперішні люди здаються тобі холодними і слабкими.

— Різні траплялися.

— Ти написала: вони слимаки, слимаки, слимаки.

— Був такий настрій.

— Я працював в архівах на Альфі. Мені здалося, що Сен-Ален боявся лише тебе. Не Ленго й, тим більше, не Овіти, а саме тебе.

— Він був розумним.

— Він не був людиною.

— Як подивитися.

— В нього щось вселилося. Його загубили на далекій планеті, а потім знайшли. Він сильно змінився. Ти відчувала в ньому нелюдське?

— Я в багатьох таке відчувала. Людям зашкодила космічна експансія, вони зіпсувалися. Краще б сиділи собі на Землі.

— Слимаки, слимаки.

— Навіщо вся ця розмова?

— Я хотів поспілкуватись з тобою.

— Вам недовго страждати.

— Я знаю.

— А я стомилася і хочу спати.

— Вибач старого пілота. Лише одне прохання. Прочитай той вірш, який починається: Пам’ять всесвіту закарбована в чорних дірах.

— Для вас це важливо?

— Для тебе також.

— Не розумію.

— Прийде час, зрозумієш.

— Як скажете.

На мить мідношкіра завмерла, відтак почала:

пам’ять всесвіту закарбована

в чорних дірах

звідти нічого не повертається

а туди повертається все

навіть смерть помирає

за обрієм подієвості

навіть смерть намагається

заключити договір

з матір’ю небуття

але їй не вдається

розмовляти на мові безсмертних

а лише на неї

діра відзивається схлипом

— Прийде час і ти зрозумієш, про що написала, — прошепотів Відморозок. — Діра відзивається схлипом на мову безсмертних. Ну як можна стояти на краю і не розуміти, що пишеш?

— Стояти на краю, — відлунням повторила Шерма. — Я не пам’ятаю мови безсмертних. Я забула її, як забувають колір пилюки.

Зоранові здалося, що Відморозок зітхнув. Відтак старий пілот заплющив очі, завмер, а медичне крісло блимнуло червоним. Сайкс опинилася біля нього швидше, аніж командор встигнув зморгнути. Стіна, за якою вона стояла, зникла.

— Його вже не впіймати, — прошепотіла Шерма.

— Маєш рацію, — Сайкс торкнулася розгладженого чола старого. — Що таке «мова безсмертних»?

— Мова, якою спілкуються безсмертні.

— Я не граюсь з тобою, Шермо.

— І я не граюся з тобою, сестро.

— Я тобі не сестра, відступнице.

— Від-ступ-ни-ця, — по складам повторила Шерма. — Та, котра відступила, відійшла, побридилася. Так і є. Примітивний сектантський догматизм — ось найслабше місце твоєї спільноти. Ахіллесова п’ята. Ви мислите і дієте за шаблоном навіть тут, на смітниках Галактики.

— Звідки ти знаєш, де ми?

— В мене відібрали лише людські очі.

— Ти копирсалася у його голові, — Сайкс востаннє глянула на тіло старого пілота. — А ваша розмова нагадувала обмін паролями.

— Знову ти мислиш крізь догми. Де ж цілісність бачення, яку проголошує державна релігія Піфії?

— Релігія?

— Те, що ви називаєте Вченням про Непорушну Гармонію.

— Це не релігія, мала б знати.

— Як подивитися.

— А в чому твоя цілісність бачення?

— В тому, що я повертаю всесвіт на правильний курс.

— Всевладдя Темного, це твій «правильний курс»?

— Знову те саме. Ви молитесь за життя, а думаєте лише про владу. Справа не у владі. Справа у тому, що найбільшим збоченням Всесвіту є лінійний час. Ви ж знаєте, що він виник завдяки порушенню симетрії послідовності[54]. Поява безсмертних істот виправить цю аномалію.

— Ні, Шермо, не виправить, — Сайкс дивилася у сліпі очі відступниці. — Лише створить малу аномалію в середині великої.

— Це безпредметна суперечка.

— І хто ж з нас насправді раб догми? — не чекаючи на відповідь Сайкс залишила кімнату.

Зоран зняв прилад, відтак передав перший пост черговому пілотові і попрямував до дослідницького сектора. На палубах царювало безлюддя — ті з екіпажу, кого вивели з гібернації, відпочивали після робот з транспортним модулем.

«До речі, як там наш “малюк”?» — поцікавився капітан-командор.

«Модуль продовжує розгін, — негайно відізвався позитронний мозок лінкора. — Двигуни досягли шістдесяти восьми відсотків крейсерської тяги. Витрата енергії захисних екранів в межах норми».

«А сім-шість-сім?»

«Готовий до другої фази активації. Чекаю вашої санкції».

У сімсот шістдесят сьомому контейнері ховалася тератронна торпеда.

«Даю санкцію на другу фазу».

«Відлік почато».

«Я планую увійти до того боксу, де знаходиться Наталія Лао, — попередив Зоран. — Яка там ситуація?»

«Наталія Лао щойно прийняла душ. Її медичний протокол без змін. Параметри житлового простору в нормі. Відхилень в роботі охоронних систем не зафіксовано».

Перед броньованою плитою командора опосіли сумніви.

«Втім це лише розмова», — сказав він собі. Й не був впевнений, що супремус не почув його безпомічного виправдання.

Зоран увійшов до боксу. Він застав жрицю Атри на кушетці зовсім оголеною. Можливо, вона якимось дивом відчула його наближення і застигла в ображено-спокусливій позі, яку любили