Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Десь надвечір Роан нарешті дістався пункту призначення. Він вийшов на станції і пішов до брата. Чоловік йшов селом і згадував свої молоді роки. Тут пахло свіжістю і теплом. А ще приємними спогадами з минулого.

Роан оглядав все довкола, наче він якийсь чужий подорожній і приїхав з далеких країв. Все було зовсім інакшим. Зовсім не тим, що було колись. Все змінилося. І тепер колишнє його село виглядало зовсім інакше.

Він заледве відшукав дім. На дворі вже майже стемніло, коли він увійшов на подвір’я де жив брат і постукав у вікно. Довго не було чути ніякого звуку з хати. Нарешті, після кількох хвилин клацнув замок, відкрилися двері і на порозі з’явився чоловік середнього зросту, широкоплечий в старому хатньому одязі. Він явно не чекав нікого в гості.

– Роан – це ти? – здивовано спитав чоловік. – Що ти тут робиш?

– Я приїхав до тебе. – усміхнувся Роан. – Ти не радий мене бачити.

– Звісно радий. Як це не радий. Просто ніхто не очікував твого приїзду. Ти заходь. Може мені…

– Тихо! – шепнув Роан і приклав палець до губ. – Мене тут нема. І не повинно бути. Розумієш.

Вони пішли до хати. Двері знову заперлися на замок. І тільки тоді Роан відчув страшну втому.

– Розкажи, що ж таке сталося? – просив брат. – Інакше ти би просто так не приїхав.

Роан сів у крісло, тяжко зітхнув і нарешті зміг розслабитися.

– Так брате, сталося. – повільно сказав він. – Був суд. Думаю, ти зрозумів про що я.

Той кивнув головою, що так.

– Так от, мені порекомендували зникнути з міста. Адвокат. Не той старий, якого ти знаєш. Інший. І ось я тут.