Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

- Про що ви тут шепталися з Віркою? - запитує Марія, заглядаючись на себе у дзеркало.

- Ні про що.                

- Я ж знаю, що ви від мене щось приховуєте.

- Та й знай собі на здоров'я! Ти і так не знаєш, що саме, - сміється Світлана.

- Бач, бач, яка ти! Я тобі все розказую, а ти мені - ні.

- Я тебе не прошу мені розповідати. Ти сама це робиш. Що там баба на кухні робить?

- Їсти варить.

- А що?

- Не скажу, хоч знаю.

- Та й не кажи... Розказати тобі?

- Що?

- Як що? Ну, те, що ми приховуємо з Віркою від тебе!

- Ти ж не хотіла.

- А тепер хочу.

- Зате тепер я не хочу.

- Ну, Марійка! Я вже настроїлась тобі розповісти, а ти не хочеш.

- Добре, розказуй уже, коли ти наполягаєш! Ну, чого ти шкіришся - розказуй! - сміється і собі. - Що то таке смішне?

- У-у. Мене просто сміх бере. - Встаючи з ліжка й ідучи до тумбочки. - Добре! У мене є хлопець.

- Хлопець? Тут?

- Ні, в Франківську.

- Він з твого коледжу?

- У-у. Він живе в місті.

- І де ви з ним познайомитися? - зацікавлено.

- На річці.

- Коли?

- Цього літа, в червні. Я тобі розказувала, що ми з дівчатами туди ішли.

-  Угу.

- У одної дівчини була вилетіла, - як вона називається?

-  Щелепа?

- Та ні, ти що.

- Коронка?

- Ага, коронка! Тому вона пішла додому і з нею її подружка, а ми з Таньою лишилися. Недалеко від нас загаряли двоє чоловіків і Таня попросила в них матрац надувний.

- Ти плавала на надувному матраці?!

- Угу.

- Класно! Я б теж хотіла. Шкода, що в нас тут немає такого.

- Угу, жалко. Танька так плавала - ти б знала!

- Як плавала?

- Вона хотіла з розгону випригнути на матрац.

- Ну, і що.

- Та не розрахувала вагу свого тіла - вона трохи товста була.

- Угу.

- І перелетіла через матрац, лише булькнула.

 Марійка рознеслася сміхом.

-  І втопилася?

- Ні, та де! Виринула, тож неглибоко було. Ти б знала, як я тоді ржала.

-  Можу собі уявити.

- То так смішно було. Я чую, щось в воду ніби шубовснуло. Дивлюся на воду, а там тільки матрац і ноги стирчали.

- Ноги стирчали? Ну, вона дає! - регочучи.

- Я тобі кажу, то варто було уваги і того, що я туди пішла, бо я не хотіла іти. Мене Танька випхала. І Володьку... Ой!

- Його Володя звати?

- Я хотіла тобі в кінці сказати.

- І що Володя?

- Він теж не хотів тоді іти на річку. Його вмовив, навіть витяг з квартири Васька, його друг. Він живе недалеко від його дому. Це, мабуть, доля, що ми опинилися в одному місці і в той же час.

-  Класно!

- Він мені спочатку не сподобався.

- Ні? Чого?

- Він трохи лисий.

- Лисий?

- Не смійся.

- Мамка казала тобі макогон не лизати, бо будеш мати лисого чоловіка.

- А він мені ще не чоловік. І чи стане ним - ще не відомо. Далі смієшся? Не смійся, бо ти теж макогін лизала, і то не раз.

- Ой! - припинивши сміятися. - А, то така правда, як вош кашляє! Так завжди мамка каже.

- Він мені спочатку видався якимось зеком, коли вони до нас підійшли.

-  Зеком? Чого зеком?

- Він уже ж не пацан, а ще й лисина, хоч він тоді був дуже коротко підстрижений, майже налисо, тому лисина не була помітна.

-  А скільки йому років?

- Він мені казав, що йому 23.

- Такий молодий.

- А потім уже признався і сказав, що йому насправді 25.

- Ну, це вже трохи старший. А чого він тобі зразу не казав? Нащо було брехати?

- Він боявся, що я з ним не схочу зустрічатися.

- А ти б не зустрічалася?

- Не знаю. То треба було тоді думати, а тепер, в цей момент я так не можу сказати.

- Які у нього очі?

-  Карі.