Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

Дороги я не знайшов і поплентався навпростець, світ за очі. Трава там по коліно, а мескітові гаї віддаля — зовсім як персикові сади, — так і здається, що забрів до чужої садиби і зараз налетять на тебе бульдоги та почнуть хапати за п'яти. Проте я відмахав миль із двадцять, перш ніж набрів на садибу. Невеличкий такий будиночок — завбільшки з платформу надземної залізниці.

Невисокий чоловік у білій сорочці і коричневому комбінезоні з рожевою хусткою на шиї згортав самокрутки під деревом коло входу в будинок.

— Привіт, — говорю я йому, — чи може, так би мовити, чужоземець прохолодитися, підкріпитися, знайти притулок або навіть якусь роботу у вашій господі?

— Заходьте, — говорить він найлюб'язнішим тоном. — Сідайте, будь ласка, на цей табурет. Я й не чув, як ви під'їхали.

— Я ще не під'їхав, — говорю я. — Я поки що підійшов. Незручно утрудняти вас, але якби ви роздобули відра зо два води…

— Так, ви неабияк запорошились, — говорить він, — тільки наші купальні приладдя…

— Я хочу напитись, — кажу я. — Пил, що у мене зовні, не має особливого значення.

Він налив мені ківш води з великого червоного глека і питається:

— То вам потрібна робота?

— Тимчасово, — кажу я. — Тут, здається, досить тиха місцинка?

— Ви не помилились, — говорить він. — Подеколи цілими тижнями жодної живої душі не побачиш. Так я чув. Сам я лише місяць, як влаштувався тут. Купив це ранчо в одного старожила, який вирішив перебратися далі на Захід.

— Мені це підходить, — говорю я. — Людині інколи корисно пожити в такому тихому кутку. Але ж мені потрібна робота. Я вмію збивати коктейлі, читати лекції, випускати акції, мав справу з рудою, трохи граю на піаніно і боксую в середній вазі.

— Так… — говорить цей недоросток. — А чи не можете ви пасти овець? Ну, стерегти стадо.

— А, — кажу я, — розумію! Зганяти їх докупи, як вівчарка, і гавкати, щоб не розбіглись! Що ж, можу. Мені, правду кажучи, ще не доводилося бути пастухом, але я не раз спостерігав із вікна вагона, як овечки жують на лузі ромашки, і вигляд у них був не надто кровожерний.

— Мені потрібен пастух, — говорить цей вівчар. — А на мексиканців я не дуже-то покладаюсь. У мене дві отари. Можете хоч завтра зранку вигнати на пасовище моїх баранів — їх всього вісімсот штук. Платня — дванадцять доларів на місяць, харчі мої. Жити будете там же на вигоні, у наметі. Куховарити вам доведеться самому, а дрова і воду доставлятимуть. Робота не важка.

— Згоден, — говорю я. — Беруся до цієї роботи, якщо навіть доведеться прикрасити голову вінком, одягтися в балахон, узяти в руки жезл і награвати на сопілці, як це пастухи на картинках.

І ось наступного ранку хазяїн ранчо допомагає мені вигнати з коралю отару баранів і доставити їх на пасовище у прерії, милі за дві від садиби, де вони починають мирно скубти травичку на схилі пагорба. Хазяїн дає мені безліч усіляких напучень: стежити, щоб окремі скупчення баранів не відбивалися від головного стада, і опівдні гнати їх всіх на водопій.

— Увечері я привезу ваш намет, усе обладнання і провіант, — говорить він мені.

— Чудово, — говорю я. — І не забудьте прихопити провіант. А заразом і обладнання. А головне, не залиште поза увагою намет. Ваше прізвище, якщо не помиляюсь, Золлікоффер?

— Мене звуть, — говорить він, — Генрі Огден.

— Чудово, містере Огдене, — кажу я. — А мене — містер Персіваль Сент-Клер.

П'ять днів я пас овець на ранчо Чикіто, а потім відчув, що сам починаю обростати вовною, наче вівця. Це звернення до природи явно було мені не на користь. Я почувався самотнім, як коза Робінзона Крузо. Їй-богу, я зустрічав у своєму житті цікавіших співрозмовників, ніж довірені моєму піклуванню барани. Збереш їх увечері, замкнеш у кошарі, а потім напечеш кукурудзяних коржів, підсмажиш баранини, звариш каву і лежиш у своєму наметі завбільшки із серветку та слухаєш, як виють койоти і кричать дрімлюги.

На п'ятий день, надвечір, загнавши моїх дорогоцінних, але нетовариських баранів, я пішов до садиби, відчинив двері будинку і зробив крок за поріг.

— Містере Огдене, — говорю я. — Нам з вами необхідно почати спілкуватись. Вівці, звичайно, гарна річ — вони пожвавили пейзаж, і знову ж таки з них можна настригти вовни на певну кількість восьмидоларових чоловічих костюмів, але що стосується застільної бесіди або щоб провести вечір біля каміна, то з ними помреш від нудьги, як на великосвітському файвоклоці. Якщо у вас є колода карт, або літературне лото, або якась інша гра, давайте їх сюди, і ми з вами займемося розумовою діяльністю. Я зараз готовий узятися до будь-якої мозкової роботи — аж до вибиття чиїхось мізків.

Цей Генрі Огден був вівчарем особливого типу. Він носив каблучки та великий золотий годинник і ретельно зав'язував краватку. І фізіономія у нього завжди була спокійна, а окуляри на носі так і блищали. Я бачив у Мескогі, як повісили бандита за вбивство шістьох людей. Так мій хазяїн був схожий на нього як дві краплі води. Проте я знав ще одного священика в Арканзасі, якого можна було б прийняти за його рідного брата. Але мені-то, взагалі, було байдуже. Я жадав спілкування — чи з праведником, чи з грішником — байдуже, аби тільки він говорив, а не бекав.

— Я розумію, Сент-Клере, — відповідає Огден, відкладаючи вбік книгу. — Вам, звичайно, нудно там самому з незвички. Моє життя, правду кажучи, теж досить одноманітне. Чи добре ви замкнули овець? Ви впевнені, що вони не розбіжаться?

— Вони зачинені так само міцно, — кажу я, — як присяжні[291], що віддалилися на нараду у справі про вбивство мільйонера. І я буду на місці раніше, ніж у них виникне потреба в послугах доглядальниці.

Тут Огден дістав звідкись колоду карт, і ми з ним влаштували казино. Після п'яти днів і п'яти ночей ув'язнення в овечому таборі я відчув себе, як гуляка на Бродвеї. Коли мені йшла карта, я радів так, наче заробив мільйон на біржі, а коли Огден розійшовся і розказав анекдот про пані в спальному вагоні, я реготав цілих п'ять хвилин.

Усе в житті відносно, ось що я скажу.