Читати книгу - "Маятник Фуко"

«Ось тут три книги, видані в останні роки, і всі здобули успіх. Перша книга англійською мовою, я її не читав, але її автор — знаменитий критик. І що ж він написав? Подивіться на підзаголовок — гностичний роман. А тепер погляньте на цю книгу: на позір роман із кримінальним тлом, бестселер. І про що ж ідеться? Про гностичну церкву на околиці Турину. Ви ж знаєте, хто такі ці гностики…» Він зупинив нас знаком руки: «Не має значення, мені вистачить знати, що це щось демонічне… Знаю, знаю, може я занадто поспішаю, але я хочу говорити не так, як говорите ви, а так, як говорить Браманті. В цю хвилину я видавець, а не професор порівняльної гносеології чи чого там іще. Що ж я побачив захопливого, принадного, заманливого, скажу більше, цікавого, у словах Браманті? Цю надзвичайну спроможність пов’язати все разом, він нічого не сказав про гностиків, але цілком добре міг би згадати їх між геомантією, геровіталом та меркурійним радамесом. Чому я на цьому наголошую? Тому що тут у мене ще одна книга, яку написала одна відома журналістка і в якій розповідається про неймовірні речі, що відбуваються в Турині — в Турині, зверніть увагу, в місті, де виробляють авта, — чаклунки, чорні меси, викликання диявола — і все це для грошовитих людей, а не для бідних селян Півдня. Казобоне, Бельбо сказав мені, що ви нещодавно приїхали з Бразилії, де брали участь у сатанічних ритуалах тамтешніх дикунів… Гаразд, розкажете мені докладніше згодом, що це було, але справи воно не міняє. Наша Бразилія — тут, панове. На днях я сам зайшов до тої книгарні, як там вона називається, не має значення, — це книгарня, де шість чи сім років тому продавалися книги анархістів, революціонерів, тупамарів[118], терористів, скажу більше, марксистів… І що ж? Як же вона перебудувалася? Почала продавати ті речі, про які говорив Браманті. Це правда, сьогодні ми живемо в епоху мішанини, і якщо ви підете в одну з католицьких книгарень, у якій колись продавався лише катехизм, нині ви там знайдете навіть переоцінку спадщини Лютера, але вони принаймні не продаватимуть книг, які б твердили, що релігія — це суцільний обман. Натомість у тих книгарнях, про які я говорю, продаються і ті автори, які в це вірять, і ті, які це ганять, аби тільки вони зачепили тему, як би то її назвати…»

«Герметичну», підказав Діоталлеві.

«Авжеж, гадаю, саме так. Я бачив принаймні з десяток книжок про Гермеса. І я хочу представити вам саме Проект „Гермес“. Цю галузь знання слід дослідити».

«Золоту галузку», сказав Бельбо.

«Саме так», потвердив Ґарамон, не звернувши уваги на натяк, «це золотоносна жила. Я усвідомив, що ці люди проковтнуть усе, аби тільки воно було герметичне, як ви сказали, аби тільки там твердилося протилежне тому, чого їх учили в школі. І гадаю, що це також обов’язок супроти культури; я зовсім не доброчинець за покликанням, але в наші темні часи запропонувати комусь якусь віру, відхилити завісу таїни надприродного… Адже видавництво „Ґарамон“ завжди брало на себе наукову місію…»

Бельбо заціпенів. «Мені здавалося, що ви думаєте про „Мануціо“».

«Про обидва. Послухайте мене. Я покопирсався у тій книгарні, а потім пішов до іншої, надзвичайно серйозної, але там теж є непоганий стелаж з окультними науками. На ці теми є праці університетського рівня, а поруч стоять книги, написані такими людьми, як оцей Браманті. Тепер помізкуймо: цей Браманті з університетсь-кими авторами, либонь, не знайомий, але він їх читав, і читаючи, вважав себе рівним їм. Такі люди, як він, хоч би що ви їм говорили, гадають, що це стосується проблематики, яка їх цікавить, як у тій оповідці про кота — чоловік та жінка лаються з приводу розлучення, а кіт гадає, що вони сваряться через тельбухи йому на сніданок. Ви теж це помітили, Бельбо, ви бовкнули щось там про тамплієрів, а він одразу — о’кей, тамплієри також, і Кабала, і лото, і кавова гуща. Вони всеїдні. Всежерні. Ви бачили лице Браманті — він же гризун. Величезна публіка, розділена на дві великі категорії, я вже бачу, як вони проходять перед моїми очима, а ім’я їм легіон. Перші — це ті, хто пише, і „Мануціо“ тут як тут, з розпростертими обіймами. Щоб привабити їх, достатньо започаткувати серію видань, яка впадала б у вічі, а назвати її можна — поміркуймо…»

«Tabula Smaragdina[119]», підкинув Діоталлеві.

«Що? Ні, це надто складно, мені воно, приміром, нічого не говорить, потрібне щось таке, що асоціювалося б із чимось іншим…» «Розкрита Ісіда», сказав я.

«Розкрита Ісіда[120]! Звучить непогано, молодець, Казобоне, тут вчувається Тутанхамон, скарабеї, піраміди. Розкрита Ісіда, з дещо магічною обкладинкою, але не занадто. Йдемо далі. У другій лаві — ті, хто купує. Авжеж, друзі мої, ви мені скажете, що „Мануціо“ не цікавиться покупцями. Але хто йому боронить? Цього разу ми продаватимемо й продукцію „Мануціо“, панове, це буде якісний стрибок! А вкінці залишаються праці наукового рівня, і тут на сцену виходить видавництво „Ґарамон“. Поруч з історичними студіями та іншими університетськими серіями, ми знайдемо собі серйозного консультанта і видаватимемо три-чотири книжки щорічно, в серйозній, строгій серії, з виразистою, але не крикливою назвою…» «Герметика», сказав Діоталлеві.

«Чудово. Класично, з гідністю. Ви мене запитаєте, навіщо тратити гроші на „Ґарамон“, коли ми можемо заробляти й на „Мануціо“. Але серйозна серія викличе відгомін, притягне чимало розважних людей, які принесуть інші пропозиції, вкажуть шляхи, а відтак приваблюватиме інших Браманті, які будуть скеровані до видавництва „Мануціо“. Цей проект, Проект „Гермес“, видається мені досконалим, це чиста, прибуткова операція, яка налагодить обмін ідеями між двома видавництвами… Панове, до роботи. Ходіть по бібліотеках, переглядайте бібліографії, замовляйте каталоги, дивіться, що відбувається в інших країнах… А потім, хтозна-скільки людей пройшло через видавництво, несучи скарби певного сорту, а ви їм відмовляли, вважаючи, що це непотріб. І прошу вас, Казобоне, додайте трохи алхімії також до історії металів. Смію сподіватися, золото теж метал. Усі зауваження пізніше, ви ж знаєте, що я відкритий на критику, поради, заперечення, як це годиться між культурними