Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

— О так, — мовила я.

— Ха, підсунься ближче. Ти пахнеш фантастично.

— І ти. Проте якщо й далі вернутимеш ліворуч, я можу впасти.

Вілл змінив напрямок. Мої руки ще тісніше обвили його шию, я трошки відхилилася, щоб подивитися на нього, більше не соромлячись. Він дивився на мої груди. Та що я сиділа, то, щиро казавши, він не мав більше куди дивитися. Відвівши погляд від упадини між грудьми, він підвів брову.

— Думаю, панно Кларк, ви б ніколи не допустили, щоб ваші перса були так близько до мене, якби я не був в інвалідному візку, — сказав він.

Я пильно на нього подивилася.

— А ви, пане Вілл, ніколи б не визиралися на мої груди, якби не були в інвалідному візку.

— Що? Авжеж, визирався б.

— Ні. Ви були б надто заклопотані спогляданням високих білявок з безконечно цибатими ногами й пишним волоссям, тих, які вчувають запах грошей за сорок кроків. І в будь-якому разі мене б тут не було. Я б подавала напої он там. Одна з невидимок.

Він закліпав очима.

— То що? Правду кажу?

Вілл глянув на бар, а тоді знов на мене.

— Так. Але на свій захист, Кларк, я можу відповісти, що був телепнем.

Я вибухнула сміхом, таким голосним, що ще більше людей подивилося в наш бік.

Я спробувала посерйознішати на обличчі.

— Вибач, — пробурмотіла я. — Схоже, я стаю істеричною.

— Знаєш, що?

Я могла б дивитися на його обличчя всю ніч. На його зморшки в кутиках очей. На місце, де шия переходить у плечі.

— Що?

— Деколи, Кларк, ти єдина змушуєш мене хотіти вставати вранці.

— Тоді поїдьмо кудись, — слова вилетіли швидше, ніж я зрозуміла, що хочу сказати.

— Що?

— Поїдьмо кудись. Проведімо десь із тиждень там, де нам буде просто весело. Ти і я. Жодного з цих…

Він чекав.

— Телепнів?

— …телепнів. Скажи так, Вілле. Ну ж бо.

Він не відводив від мене очей.

Я не знаю, що говорила йому. Не знаю, звідки це все з’являлося. Я тільки знала, якщо не змушу його сказати «так» цього зоряного вечора, з фрезіями, зі сміхом і Мері, тоді я вже не матиму зовсім шансу.

— Будь ласка.

Секунди перед тим, як він відповів, видалися мені вічністю.

— Добре, — сказав він.

19

Натан

Вони думали, ми не розуміємо. Коли нарешті наступного дня десь під обід вони повернулися з весілля, місіс Трейнор так лютувала, що ледве могла говорити.

— Чому ви не зателефонували?! — питала вона.

Вона залишилася вдома, просто щоб переконатися, що вони повернулися без пригод. Я чув, як вона ходила сюди-туди коридором, ще відколи я прийшов о восьмій ранку.

— Я телефонувала, надсилала вам повідомлення — вісімнадцять разів! І тільки коли додзвонилася до Дьюарів і мені сказали, що «чоловік в інвалідному візку» подався до готелю, я впевнилася, що ви не попали в якусь жахливу аварію на автомагістралі.

— «Чоловік в інвалідному візку». Мило, — зауважив Вілл.

Але було видно, що йому байдуже. Він був повністю розслаблений, зносив своє похмілля з гумором, проте, схоже, біль таки відчував. І лише коли його мама почала докоряти Луїзі, він перестав усміхатися, устряг у розмову, заявивши, що як вона бажає щось сказати, то тільки йому, бо це був його намір залишитися на ніч, а Луїза просто супроводжувала його.

— І, правду сказати, мамо, як тридцятип’ятирічний чоловік, я не повинен нікому звітувати, коли надумаю провести ніч у готелі. Навіть своїм батькам.

Вона витріщилася на них обох, пробурмотіла щось про «елементарну ввічливість» і вийшла з кімнати.

Луїза здавалася приголомшеною, але Вілл під’їхав і прошепотів їй щось. Саме тоді я й зрозумів. Вона трохи зарум’янилася й засміялась тим сміхом, коли ви знаєте, що не маєте сміятися. Сміхом, що натякав на змову. І тоді Вілл повернувся до неї та сказав, щоб вона трохи відпочила: пішла додому, перевдягнулася, може, й подрімала.

— Я не можу гуляти довкола замку з тим, хто явно весело вчора провів нічку, — промовив він.

— Весело провели нічку? — Я не зміг стримати здивування.

— Не те, що ти подумав, — сказала Луїза, вдарила мене своїм шарфом і, схопивши пальто, попрямувала до дверей.

— Візьми автомобіль, — крикнув Вілл. — Тобі легше буде повернутися.

Я спостерігав, як Вілл проводжав її поглядом, поки вона не вийшла. Я б запропонував сім до чотирьох тільки на підставі того погляду.

Вілл трохи поник, коли вона пішла. Здавалося, наче він тримався, поки мама та Луїза не покинули флігель. Я уважно його роздивлявся і, коли усмішка зійшла з його обличчя, зрозумів, що мені не подобається його вигляд. На шкірі в нього виступили бліді плями, він двічі скривився, коли думав, що ніхто не бачить, і навіть з відстані я помітив «гусячу шкіру». В моїй голові віддалено, але пронизливо задзвенів тривожний дзвіночок.

— Чи добре почуваєшся, Вілле?

— Зі мною все гаразд. Не метушися.

— Ти скажеш мені, де болить?

Він трохи відступив, бо знав, що я наскрізь його бачу, — ми працювали разом тривалий час.

— Гаразд. Трохи голова болить. І… м-м-м… Мені треба змінити трубки. І хутко.

Я переніс його в ліжко й почав готувати обладнання.

— А коли Лу їх сьогодні змінювала?

— Вона не змінювала. — Він здригнувся, немов відчув себе трохи винуватим. — І вчора ввечері також.

— Що?

Я перевірив його пульс і схопив тонометр. Авжеж, тиск був високий. Коли я поклав руку йому на чоло, вона блищала від поту. Я взяв у аптечці кілька судинорозширювальних препаратів, розтовк їх, розчинив у воді й простежив, щоб він випив усе до краплі. Тоді підпер його, пересунувши його ноги набік, і швидко змінив трубки, невпинно спостерігаючи за ним.

— Дисрефлексія?

— Так. Не надто розумний вчинок, Вілле.

Автономна дисрефлексія була наш найгірший кошмар. Це була обширна гіперреакція Віллового тіла на біль, дискомфорт або, скажімо, не спорожнений катетер — марна та хибна спроба пошкодженої нервової системи контролювати процеси. Вона виникала ні з сього ні з того, відправляючи тіло Вілла в криз. Він був блідий і важко дихав.

— Як твоя шкіра?

— Трохи поколює.

— Зір.

— У нормі.

— Ой, друже… Як думаєш, нам знадобиться допомога?

— Натане, дай мені десять хвилин. Гадаю, ти зробив усе, що потрібно. Дай мені десять хвилин.

Вілл стулив очі. Я знову виміряв йому тиск, міркуючи, скільки ще можна почекати перед тим, як викликати швидку допомогу. Дисрефлексія неабияк лякала мене, ніколи ж бо не знаєш, як усе повернеться. З Віллом це вже ставалося, коли я тільки почав працювати з ним, тоді він на два