Читати книгу - "Будденброки"

Буду кінчати, люба мамо, свого листа, бо він і так уже вийшов надто довгий, коли зважити, що через кілька днів ми з вами зможемо в живі очі поговорити про моє щастя.

Бажаю вам приємно і з користю провести час над морем і прошу передати від мене всім нашим щире вітання.

Ваш відданий і слухняний син

Т.»

Розділ восьмий

І справді, те літо в будденброківському будинку було веселе й багате на святкові події.

Наприкінці липня Томас повернувся на Менгштрасе і, як решта чоловіків, що їх тримали в місті справи, кілька разів навідував родину над морем. Зате Христіан уже влаштував собі суцільні канікули під тим приводом, що в нього якось чудно боліла ліва нога, а доктор Грабов нічого не міг з нею вдіяти. Тому Христіан ще дужче тривожився і тільки й думав про ту йогу.

— Це не біль… Не можна сказати, що це біль, — намагався пояснити він і гладив ногу, наморщивши носа й водячи навколо очима. — Це мука, ненастанна, тиха, тупа мука в усій нозі… І в лівому боці, там, де серце… Щось дивне… дуже дивне… Як по-твоєму, що це таке, Томе?

— Як тобі сказати… — відповів Том, — Ти тепер відпочиваєш, купаєшся…

І Христіан вирушав на море розповідати пляжному товариству свої історії, — там тоді регіт котився луною, — або йшов у курзал грати в рулетку з Петером Дельманом, дядьком Юстусом, доктором Гізеке й кількома гамбурзькими suitiers.

А консул Будденброк з Тоні, як завжди, коли вони бували в Травемюнде, відвідували старих Шварцкопфів з Першої лінії…

— Добрий день, мадам Грюнліх, — радісно вітав Тоні старий лоцман. — Не забули ще, як гостювали в нас? Скільки років спливло… А гарні були часи, хай мене грець поб’є, коли брешу… Їй-бо, гарні! А наш Мортен давно вже лікарює в Бреслау, має, шельма, непогану практику…

Пані Шварцкопф метушилася по хаті, готуючи каву, і вони підвечіркували на зеленій веранді, як колись… Тільки що всі були на десять років старші, та Мортен і мала Мета, одружена з гафкрузьким старостою, були далеко, та лоцман, білий як молоко і майже глухий, був уже на пенсії і в його дружини з-під чепчика також видніли сиві коси, та мадам Грюнліх не була вже дурним дівчиськом, а знала життя, що їй, зрештою, не заважало щедро накладати собі на тарілку стільникового меду, бо ж це, казала вона, «чистий, натуральний продукт, принаймні відомо, що ти ковтаєш!»

На початку серпня Будденброки, як і більшість купецьких родин, повернулися до міста, і тоді настала врочиста хвилина: майже одночасно на Менгштрасе приїхали гості — пастор Тібуртіус з Росії і Арнольдсени з Амстердама.

Було на що подивитися, коли Томас уперше ввів свою наречену в кімнату з краєвидами, до матері, і пані Елізабет, схиливши набік голову, рушила їй назустріч з розкритими обіймами. Двадцятисемирічна Герда, висока й струнка, ступала по ясному килимі з невимушеною, гордовитою грацією. Важкі темно-руді коси, карі, близько посаджені очі з синюватими тінями під ними, широкі зуби, що блищали в усмішці, рівний великий ніс і напрочуд благородний обрис губ надавали їй особливої, дивної, знадливої і таємничої вроди. Обличчя її було матово-біле і трохи пихате, але вона все ж таки схилила його, коли пані Елізабет схвильовано й ніжно взяла її обома руками за голову й поцілувала в білосніжне, бездоганне чоло.

— Вітаю тебе в нашому домі і в нашій родині, люба моя, прекрасна, благословенна доню, — мовила вона. — Ти зробиш його щасливим… Хіба я не бачу, що він уже щасливий тобою! — І вона правою рукою притягла до себе Томаса, щоб поцілувати і його.

Ніколи ще, принаймні від дідівських часів, не було так людно й весело в цьому великому домі, що завжди радо приймав гостей. Тільки пастор Тібуртіус зі скромності вибрав собі кімнату у флігелі, поряд з більярдною; решта всі: пан Арнольдсен, жвавий, дотепний добродій, років під шістдесят, з гострою сивою борідкою й вишуканими, натхненними рухами, його старша дочка, хвороблива на вигляд дама, і зять, елегантний гуляка, якого Христіан водив по місту й до клубу, і, нарешті, Герда, розташувалися в численних; кімнатах на першому й на другому поверхах, у покоях, прилеглих до ротонди…

Антонія Грюнліх була рада, що, крім Зіверта Тібуртіуса, тепер у їхньому будинку не було нікого з духовних осіб. Навіть більше ніж рада! Заручини улюбленого брата з її давньою приятелькою Гердою, його чудовий вибір, який додавав родинному імені й фірмі нового блиску, триста тисяч марок посагу — була вже така чутка, думка про те, що скаже місто, знайомі, а надто Гагенштреми, — все це викликало в неї ненастанний захват. Вона щонайменше тричі на годину палко обнімала свою майбутню невістку.

— Ох, Гердо! — вигукувала вона. — Я тебе люблю, чуєш, я завжди тебе любила! Я знаю, ти не зносиш мене, ти мене завжди ненавиділа, але…

— Бог з тобою, Тоні! — відмагалася панна Арнольдсен. — Чого б це я мала тебе ненавидіти? Хіба ти мені вчинила якусь кривду?

Проте з якихось невідомих причин, мабуть, просто з надмірної радості і потреби говорити, Тоні вперто наполягала на своєму. Герда завжди її ненавиділа, а вона — тут на очі їй набігали сльози, — постійно відплачувала за ту ненависть любов’ю. Або відкликала Томаса вбік і шептала йому:

— Ти добре зробив, Томе, о господи, як ти добре зробив! Шкода, що батько до цього не дожив… Так шкода, що аж плач бере! Авжеж, цим шлюбом ти багато що згладиш, Томе, і чи не в першу чергу халепу з однією особою — того прізвища мені навіть вимовляти не хочеться…

Після чого їй спало на думку затягти Герду до порожньої кімнати і з страхітливою докладністю оповісти їй історію свого подружнього життя з Бендиксом Грюнліхом. А ще вона цілими годинами балакала з нею про давні пансіонські часи, про їхні тодішні вечірні розмови, про Армгард фон Шіллінг із Мекленбурга та Єву Еверс із Мюнхена… Зівертом Тібуртіусом та його заручинами з Кларою вона майже зовсім не цікавилась, але їм це було байдуже. Вони здебільшого сиділи собі, тримаючись за руки, й тихо, поважно гомоніли про своє чудове майбутнє.

Оскільки рік жалоби в Будденброків ще не минув, обоє заручин відсвяткували тільки в родинному колі; а проте Герда Арнольдсен швидко стала славнозвісна в місті: на біржі, в клубі, в міському театрі, у вітальнях тільки й