Читати книгу - "Жлобологія"

Звабливі форми

Навіть війни починають митці, а не соціал-активісти.

Один німецький діяч часів Третього Рейху у своїх мемуарах чесно зізнався з чого почалася його кар’єра в СС: побачив елегантну форму і на дупу впав. Захотілося і собі таку. Захотілося вдягти на себе естетично довершену історію, міф у формі красивої військової форми, даруйте за тавтологію. І це головне, бо між собою борються не ідеї, а естетики перш за все.

Нацизм ніколи не бився із комунізмом, забудьте про це. Билися комісарська «кожанка» з чорним строєм СС. Билися два стилі життя, дві споріднені естетики, а саме родичі б’ються найзапекліше, бо вони є конкурентами, які претендують на одну екологічну нішу. І насправді тут не зовнішня форма є виразником ідеї, а навпаки — ідея є виразником форми, саме тому творці форм, митці, і мають такий потужний вплив на життя. Не вірите? Дарма не вірите — переважна більшість адептів комунізму або марксизму не розуміє, що воно таке насправді той марксизм, не знає елементарних речей і є комуністами чи марксистами з естетичних міркувань — просто тягне саме до цієї форми, а не до іншої. Зірка подобається червона, просто кажучи.

Можливо, комусь це здасться смішним, але форма завжди первинна. Форма завжди існує самостійно, без наповнення.

Форма завжди порожня. Тільки переляканий людський розум намагається надати формі виправдання у вигляді ідейного наповнення і сенсу. Так виникають товсті книжки, яких ніхто не читає. Тут і постає питання, чому одного тягне вдягти комісарську «шкірянку», іншого — растафаріанський барвистий беретик, когось похмуру монашу рясу, а когось веселі фіолетові легенси на голу сраку. Особисто я вважаю, що це є звичайна біохімія мозку. Стара біологічна історія, якій мільйони років. Так природа шукає нові еволюційні форми і створює конкуренцію між ними. Тому завжди наці-скінхеди будуть бити гіпі або представників інших расових спільнот, бо це є проста історія конкуренції форм. Особисто я, наприклад, терпіти не можу все радянське, бо мені як страшному індивідуалісту від природи огидне все колективне і спільне. Ідею рівності і братерства (так званого) бачу як безнадійно непривабливу та естетично огидну за своєю суттю. А комусь здається, що концентраційні табори, колективна відповідальність і спільна власність — це навіть красиво.

Слово про вади українського естетизму

І ось тут ми підійшли до найголовнішого, локального аспекту цієї проблеми. Проблеми, яка стосується нашого аграрно-поселянсько-жлобського типу людини. Річ у тім, що ми майже не виробляємо власної нової естетики-форми, а тільки споживаємо чужу. Жлоби не можуть виробляти, а мають схильність лише до споживання. Саме тому маємо у художній майстерні під назвою Україна політичну зграю жвавих павіанів, які схильні лише до двох «художніх жанрів» — красти і брехати. Зараз ми, українці, є до певної міри порожньою, невиразною формою, котра програє конкурентну боротьбу іншим, більш життєздатним формаціям, саме через свою хворобу — жлобство.

Ми є рослиною, що не розкриває своїх пелюсток назустріч новому світлу. Засушений національний гербарій, котрий споживає або крихти застарілого чужого або запліснявіле своє.

Якщо брати саме арт-середовище, то загальна картина викликає певні апокаліптичні настрої. На авансцені художнього ринку в Україні ми бачимо три категорії митців та культуртрегерів. Найпоширеніші з них — це умовні «соціал-демократи», які продукують на полотнах непевні глобалістичні плямки або купки сміття, застарілі ще 30-50 років тому. Саме з цієї причини ця квола і невиразна форма так старанно наповнюється ідейними фантомами і розумними виразами. Тому що вона давно вже є мертвою і потребує постійного виправдання та вербальних милиць. Хтось вдає, що виробляє мистецький та ідейний продукт, а інші вдають, буцімто зі смаком його споживають. Це такий постмодерн, де фантоми злягаються із симулякрами.

Інша категорія — це митці-кріпаки. Вони наповнили собою Андріївський узвіз, музейні проекти в Музеї Ольги Кобилянської або в Канівському Музеї козацької слави. Це навіть і не смішно, бо такі митці компрометують саме почесне звання художника. Вічні та безглузді грушки-яблучка, клумаки із сакральним кіровоградським чорноземом. Тут уже нема про що говорити.

Арт-активізм або смерть

Існує також невеличка кількість митців, які не ховаються від цікавих локальних наповнених життям актуальних явищ і працюють з реально наявними, а не висмоктаними з великого пальця ноги речами, такими, як жлобство, наприклад. Таких митців обмаль, і ми, резиденти проекту «ЖлобАрт», засновники культурологічного порталу Bakteria.info, члени Союзу Вольних Художників — Манн, Єрмоленко, Семесюк, належимо саме до цього кластеру художників. Адже людині цікава перш за все людина, а художнику — то й поготів. Хтось мусить критикувати, сміятися, змальовувати та фіксувати наболіле. То чому, власне, не ми?

Тож працюймо, вивчаймо, аналізуймо, критикуймо і шукаймо рецептів для лікування від недуги — і зцілимося! А головне — більше гумору та іронії, бо це найкраща основа для соціальних ліків. Нарешті, це все, напевне, варто підсумувати: майбутнє, якщо ми його маємо, — за арт-активізмом, художньо-естетичним аналізом і гострою критикою.

Інакше — смерть, і смерть ця прийде через наше з вами жлобство.

Олекса Манн. «Вова», 2012 р.

Олег Сидор-Гібелинда

Фото: Інна Корнелюк

Олег Сидор-Гібелинда — мистецтвознавець, історик. Народився 1962 р. у м. Луцьку. Закінчив Київський державний художній інститут (1986). У 1988—1993 pp. працював завідувачем художнього відділу Волинського краєзнавчого музею. Був організатором мистецтвознавчих конференцій в Українському домі, співавтором виставкового проекту «Тоталітарне мистецтво» в Національному художньому музеї. Автор понад 1500 публікацій у періодиці, вступних статей у каталогах митців, статей в енциклопедіях (Енциклопедія Сучасної України, т. 1, 2001; Енциклопедія альтернативної культури, 2005). Учасник журналістських заїздів на міжнародні художні виставки (Венеційська бієнале, 2001—2011, «Маніфеста», «Документа», 2002), круглих столів, теле- і радіопередач, експерт Програмової Ради МФ «Відродження» (2000—2001). Старший науковий співробітник лабораторії мистецтва новітніх технологій Інституту проблем сучасного мистецтва. Автор книг «Неіснуюча виставка» (1995), «Українці на Венеційському бієнале: 100 років присутності» (2008), «Словник термінів сучасного мистецтва» (у співавторстві з Г. Вишеславським, 2010).

Товариш-чебурек

Коли вперше зіткнувся з ним?.. У дитинстві. Ще й слова такого, як жлоб, не знав. Духом не відав. Щасливий гортав свіжий номер «Советского экрана». Аж тут підрулює гегемон, солідний такий — жодного кримінального відтінку, статечний, зважений, спокійний. Каже: «Хлопче, відірви сторінку, дай-но мені чебурека гарячого загорнути, а то капає, бачиш...». Жодного матюка, жодної погрози... а я рву вже для нього глянсову обкладинку