Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— А далі що?

— Я позичив негрові щось із своїх речей і пішов з ним вимагати належні йому гроші. Нам заявили, що з негра самого належить скільки-то там за потрощені стільці. Цікаво, хто ж це все перекладав? Невже я?

— Навряд щоб ти.

— Твоя правда. Не я. Там був іще один американець. По-моєму, ми відрекомендували його як представника Гарварда у Відні. Тепер я пригадую його. Він там вивчає музику.

— І чим воно скінчилося?

— Негарно, Джейку. Немає в світі справедливості. Імпресаріо заявив, що негр обіцяв не збивати того віденця з ніг. Заявив, що негр порушив умови контракту. Не можна, мовляв, нокаутувати віденця у Відні. «Господи, містере Гортон, — сказав негр, — я сорок хвилин тільки те й робив, що намагався не зачепити його. Той білий хлопець, видно, домахався кулаками до того, що надірвався. Я його жодного разу не вдарив».

— Йому заплатили хоч що-небудь?

— Анічогісінько, Джейку. Добре, хоч повернули одяг. І то без годинника: хтось поцупив. Чудовий був негр. Даремно тільки його занесло до Відня. Негарно все вийшло, Джейку. Негарно.

— Куди ж подівся негр?

— Повернувся до Кельна. Він живе там. З дружиною. Має діток. Обіцяв написати мені й вислати гроші, які я йому позичив. Чудовий негр. Сподіваюсь, я дав йому правильну адресу.

— Побачимо.

— То що, може, поїмо? — сказав Білл. — Чи ти хочеш послухати про інші мої пригоди?

— Розказуй.

— За столом.

Ми спустилися сходами й вийшли на бульвар Сен-Мішель.

Був теплий червневий вечір.

— Куди підемо?

— Може, на острів?

— Ходім.

Ми пішли бульваром. На перехресті вулиці Данфер-Рошеро й бульвару стоїть скульптура: двоє чоловіків у довгих шатах.

— Я знаю, хто це, — сказав Білл, оглядаючи пам'ятник. — Добродії, що вигадали фармацію. Затям собі: я в Парижі, мов риба у воді!

Ми поминули пам'ятник.

— А тут напихають опудала, — сказав Білл. — Хочеш купити що-небудь? Гарненько напханого собачку.

— Ходімо, — сказав я. — Ти трохи перебрав.

— Гарнесенькі напхані собачки, — сказав Білл. — Вони так прикрасять твоє житло.

— Ходімо.

— Тільки одного собачку. Мені що пес, що без — однаково. Але тобі ж пе однаково, Джейку! Тільки одного собачку!

— Ходімо.

— Купи — і ти без нього жити не зможеш. Звичайний обмін. Ти їм — гроші. Вони тобі — напханого собачку.

— Купимо, коли вертатимемось.

— Що ж, як знаєш. Дорога в пекло вимощена некупленими опудалами собак. Я вмиваю руки.

Ми пішли далі.

— Чого тобі раптом далися ті собаки?

— Не уявляю життя без собак. Не уявляю життя без опудал.

Ми зупинилися біля будки й випили.

— Люблю випити, — сказав Білл. — Раджу й тобі, Джейку, попробувати.

— Ти мене випередив на ділу цистерну.

— Не похнюплюй носа. Ніколи не похнюплюй носа. Секрет мого успіху. Ніколи не похнюплюю носа. Ніколи не похнюплюю носа на людях.

— Де ти встиг набратися?

— Заглянув у «Крійон». Жорж змішав мені два «Джека Роуза». Жорж — велика людина. Знаєш, у чому секрет його успіху? Він ніколи не похнюплює носа.

— Ще три чарки перно — і ти похнюпиш-таки носа.

— Не на людях! Якщо я відчую, що ніс мій хнюпиться, я зникну. У таких справах я мов той кіт.

— Гарві Стоуна бачив?

— Бачив — у «Крійоні». В Гарві ніс похнюплений. Він не їв три дні. Взагалі кинув їсти. І зникає, мов той кіт. Сумно дивитися.

— За Гарві не турбуйся.

— От і добре. Якби він ще не зникав, мов той кіт. Щоразу лякаюсь.

— Що робитимемо ввечері?

— Байдуже. Тільки не похнюплюймо носа. Що, як тут подають круто зварені яйця? Якщо тут є круті яйця, нам не треба буде теліпатись на острів.

— Ні,— сказав я. — Треба поїсти по-людському.

— Моє діло — пропонувати, — сказав Білл. — То підемо?

— Ходімо.

Ми пішли далі бульваром. Нас випередив фіакр. Білл подивився йому вслід.

— Бачиш отого коня? Матимеш його опудало в дарунок від мене на різдво. Кожному приятелеві — по опудалу. Зрештою, я — письменник-натураліст!

Нас перегнало таксі, хтось у ньому замахав рукою, потім постукав у скляну перегородку, щоб водій зупинився. Таксі під'їхало до тротуару. В ньому сиділа Брет.

— Прекрасна фея, — мовив Білл. — Зараз вона викраде нас.

— Вітаю! — сказала Брет. — Вітаю!

— Знайомтеся. Білл Гортон. Леді Ешлі.

Брет усміхнулася Біллові.

— Я щойно повернулася. Ще навіть у ванні не скупалась. Майкл приїздить увечері.

— Чудово. Ходімо десь поїмо, а потім гуртом поїдемо його зустрічати.

— Я мушу скупатися.

— Пусте! Ходімо.

— Мушу скупатися. Він приїздить аж о дев'ятій.

— То хоч випий з нами перед ванною.

— Оце вже інша річ. Це діло.

Ми сіли в таксі. Водій обернувся.

— До найближчого бістро, — сказав я.

— Ні, краще вже до «Клозері», — сказала Брет. — Мене від поганого коньяку просто верне.

— «Клозері-де-Ліла».

Брет обернулася до Білла.

— Ви давно в цьому чумному місті?

— Оце сьогодні приїхав з Будапешта.

— І як вам Будапешт?

— О, дуже сподобався. Будапешт — чудове місто.

— А тепер спитай його про Відень.

— Відень, — сказав Білл, — дивне місто.

— Таке саме, як Париж, еге? — Брет усміхнулась йому, мружачи очі.

— Справді,— сказав Білл. — Як Париж у цю хвилину.

— Бачу, мені вас не наздогнати.

Коли ми влаштувалися на терасі «Клозері-де-Ліла», Брет замовила віскі із содовою, а Білл — іще чарку перно.

— Ну, як ти, Джейку?

— Раюю, — сказав я. — Як у бога за пазухою.

Брет подивилася на мене.

— А я жалкую, що поїхала. Тільки дурень може кинути Париж.

— Тобі там було добре?

— Атож. Там так цікаво. Хоча й не дуже весело.

— Знайомих зустрічала?

— Майже нікого. Та я нікуди й не ходила.

— А на пляж?

— Теж ні. Не робила нічогісінько.

— Нагадує Відень, — озвався Білл.

Брет глянула на нього, мружачи очі.

— То он як було у Відні.

— У Відні було всіляко.

Брет знов усміхнулась йому.

— У тебе гарний приятель, Джейку.

— Свій хлопець, — сказав я. — Він набиває опудала.

— Ну, це було в іншій країні,— сказав Білл. — І крім того, усі тварини були дохлі.

— Ще по одній, — сказала Брет, — і я біжу. Пошли, будь ласка, гарсона по таксі.

— Та їх там ціла верениця. Перед самісіньким входом.

— Гаразд.

Ми випили ще по одній і посадили Брет у таксі.

— Отже домовились: у «Селекті», о десятій. І його бери з собою. Я буду з Майклом.

— Неодмінно прийдемо, — пообіцяв Білл.

Таксі рушило, і Брет помахала нам рукою.

— Оце-то дівчина! — сказав