Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Хлопець, за якого вона виходить заміж.

— Так-так, — сказав Білл. — Саме та стадія, на якій я завжди знайомлюся з дівчатами. Що ж їм подарувати на весілля? Як ти гадаєш, чи сподобається їм пара напханих рисаків?

— Ходімо краще їсти.

— Вона справді леді як її там? — спитав Білл у таксі, що везло нас на острів Сен-Луї.

— Атож. І в книзі перів вона є, і все таке інше.

— Так-так.

Ми обідали в ресторані мадам Леконт на тому кінці острова. Там було повно американців, і нам довелося стояти й чекати вільного столика. Хтось записав цей ресторан у список Клубу американських жінок як «колоритну місцинку в стилі шинку», ще не освоєну американцями, і через те сорок п'ять хвилин ми чекали столика. Білл обідав тут у 1918 році, відразу після укладення перемир'я, і мадам Леконт зустріла його з радістю.

— Столика це нам, однак, не дало, — зауважив Білл. — Хоч загалом вона, звісно, дама, яких пошукати.

Ми добре пообідали: смажені курчата з зеленим горошком і картопляним пюре, салат, сир, пиріг з яблуками.

— У вас тут не протовпишся, — сказав Білл мадам Леконт.

Вона махнула рукою:

— Гріх нарікати!

— Розбагатієте.

— Маю таку надію.

Після кави з коньяком ми одержали рахунок, написаний, як завжди, крейдою на грифельній дощечці,— в цьому й полягав, очевидно, місцевий «колорит», — розрахувалися й потисли на прощання руку господині.

— Ви зовсім забули дорогу до нас, мосьє Барнс, — сказала мадам Леконт.

— Тут у вас забагато моїх співвітчизників.

— Приходьте снідати. Тоді вільніше.

— Гаразд. Днями зайду.

Ми пішли понад водою під деревами, що ростуть навпроти Орлеанської набережної. По той бік річки бовваніли розбиті стіни старих, призначених на злам будинків.

— Тут прокладають нову вулицю.

— Люди на все здатні,— сказав Білл.

Ми обійшли острів. Річка була темна. Яскраво ілюмінований пароплавчик проплив нею швидко й тихо і зник під мостом. Нижче за водою чорнів, причаївшись на тлі нічного неба, собор Богоматері. Дерев'яним пішохідним мостом ми перейшли з Бетюнської набережної на лівий берег і зупинилися подивитись на собор. З мосту острів здавався темним, будинки на тлі неба здіймалися високо вгору, а дерева були тільки тінями.

— Яка все-таки краса, — сказав Білл. — Ех, люблю вертатися в Париж!

Ми постояли, спершись на дерев'яне поруччя мосту, дивлячись проти води на світло великих мостів. Вода під нами була гладенька й чорна. Вона нечутно обтікала мостові опори. Нас проминули хлопець з дівчиною. Вони йшли, обнявшись.

Ми перейшли міст і рушили вгору вулицею Кардинала Лемуана. Крута вулиця вивела нас на площу Контрескарп. Ліхтарі світили крізь листя дерев на площі, а під деревами на зупинці стояв з увімкнутим мотором автобус. З дверей «Веселого негра» вихоплювалася музика, крізь вікно кафе «Для аматорів» я побачив довгу оббиту цинком стойку. На терасі щось пили робітники. На кухні просто неба дівчина смажила картоплю в олії. Поруч стояв казан із печенею. Дівчина ложкою насипала порцію в тарілку старому, який тримав у руці пляшку з червоним вином.

— Хочеш випити?

— Ні,— сказав Білл. — 3 мене досить.

Ми завернули з площі Контрескарп праворуч і пішли гладенько вибрукуваними вузькими вулицями між високих старих будинків. Деякі з них виступали на тротуар. Інші ховалися в глибині. Ми вийшли на вулицю По-де-Фер, пройшли нею до прокладеної рівно з півночі на південь вулиці Сен-Жак і завернули на південь, повз гратчасту огорожу подвір'я лікарні Валь-де-Грас до бульвару Дю-Пор-Руаяль.

— То як ти? — спитав я. — Хочеш зустрітися з Брет і Майклом?

— А чого ж?

Ми пройшли бульваром Дю-Пор-Руаяль, вийшли на Монпарнас, проминули «Клозері-де-Ліла», кафе Лавіня, Дамуа й усі маленькі бістро, перейшли вулицю до «Ротонди» й повз її столи й ліхтарики вийшли до «Селекта».

Майкл підвівся з-за столика й пішов нам назустріч. Він був засмаглий і пашів здоров'ям.

— Вітаю, Джейку! — вигукнув він. — Вітаю! Вітаю! Як справи, друже?

— У тебе гарний вигляд, Майкле.

— О, я тепер здоровий, як дуб. Нічого не робив, тільки гуляв. З ранку й до вечора. І тільки одна чарка на день — з матір'ю за чаєм.

Біла зайшов у бар. Він там розмовляв з Брет, яка сиділа на високому стільці, поклавши ногу на ногу. Вона була без панчіх.

— Як добре, що ти прийшов, Джейку, — казав Майкл. — Я, знаєш, трошечки напідпитку. Ти вже помітив? Звернув увагу на мій ніс?

На його переніссі темніла смужка засохлої крові.

— Це мене валізами однієї старенької дами, — пояснив Майкл. — Хотів допомогти зняти їх, а вони на мене посипалися.

Брет довгим мундштуком поманила його до бару, весело мружачи очі.

— Така собі старенька дама, — сказав Майкл. — І на ж тобі, валізи на голову! Ходімо до Брет. Слухай, вона така краля! Ти невимовно чарівна, Брет! Звідки в тебе цей капелюх?

— Один знайомий подарував. Не подобається?

— Він потворний. Купи собі пристойного капелюха.

— О, ми тепер багаті,— сказала Брет. — До речі, тебе познайомили з Біллом? Джейку, ти неймовірно уважний! — Вона обернулася до Майкла. — Це — Білл Гортон. А цей п'яничка — Майкл Кембелл. Містер Кембелл — банкрут із несплаченими боргами.

— Атож. Знаєте, вчора в Лондоні я зустрів свого колишнього компаньйона. Того самого, що обшахрував мене.

— І що ж він?

— Запропонував випити по чарці. А я вирішив: дають — бери! Знаєш, Брет, ти таки краля! Правда ж, вона чарівна?

— Це я чарівна? З таким носом?

— А що — гарненький носик. Обернись-но до мене носом. Ну, хіба вона не чарівна?

— І хто його випустив із Шотландії?

— Слухай, Брет, вертаймося до готелю раніше, га?

— Поводься пристойно, Майкле. Тут сидять дами.

— Але ж вона таки краля? Що ти скажеш, Джейку?

— Сьогодні ввечері бокс, — озвався Білл. — Може, сходимо?

— Бокс, — сказав Майкл. — А хто зустрічається?

— Леду з кимось.

— Леду гарний боксер, — сказав Майкл. — Мені б хотілося подивитись, дуже хотілося б. — Він намагався опанувати себе. — Але не можу. В мене побачення з оцією-от лялечкою. Чуєш, Брет, купи собі іншого капелюха.

Брет насунула фетровий капелюх на одне око і всміхнулася з-під крисів.

— Ви обоє йдіть собі на бокс. А мені доведеться доправити містера Кембелла додому.

— Я зовсім не п'яний, — сказав Майкл. — Хіба трошечки напідпитку. Чуєш, Брет, а ти справжня краля.

— Ідіть собі на бокс, — сказала Брет. — Містер Кембелл стає нестерпним. Звідки ці напади ніжності, Майкле?

— Ні, послухай, ти справжня краля!

Ми попрощалися.

— Шкода, що я не можу піти з вами, — сказав Майкл.

Брет засміялась.

З порога я озирнувся. Майкл, спираючись ліктем на стойку, хилився до Брет і щось їй