Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Надворі я спитав:

— Ти справді хочеш іти на бокс?

— Звичайно, — відповів Білл. — Тільки не йти, а їхати.

— Бачив, як Майкл упадає коло своєї дами серця? — сказав я в таксі.

— Що ж, — сказав Білл, — за це його гріх засуджувати.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Зустріч між Леду й Малюком Френсісом відбулася 20 червня. То був гарний бій. А наступного ранку я одержав листа від Роберта Кона, з Андайї. Він писав, що живе дуже тихо, купається, зрідка грає в гольф і часто — в бридж. В Андайї благодатний пляж, але йому кортить поїхати з нами ловити рибу. Чи скоро я приїду? І чи не можу я купити для нього подвійну волосінь — гроші він поверне, як тільки я приїду.

Того ж ранку я написав Конові з корпункту, що ми з Біллом виїдемо з Парижа 25-го — коли щось зміниться, я дам телеграму, — і зустрінемося з ним у Байонні, а звідти автобусом поїдемо через гори в Памплону.

Того самого дня; десь о сьомій вечора, я зазирнув у «Селект», сподіваючись застати там Майкла й Брет. їх там не було, і я перейшов до «Дінго». Вони сиділи в барі за стойкою.

— Добривечір, любий. — Брет простягла мені руку.

— Добривечір, Джейку, — сказав Майкл. — Я, здається, вчора трохи перебрав?

— І це називається «трохи», — сказала Брет. — Сором, та й годі!

— Послухай, — сказав Майкл, — коли ви їдете в Іспанію? Ми теж хотіли б поїхати з вами.

— Це було б чудово.

— Чесно? Я, власне, бував у Памплоні. Але Брет страшенно хоче поїхати. Ми справді не заважатимемо вам?

— Не мели дурниць.

— Я трохи захмелів. Інакше не питав би. То ми не заважатимемо?

— Та годі вже, Майкле, — сказала Брет. — Ну, що він тобі може зараз відповісти? Я сама його потім спитаю.

— Але ми не заважатимемо, га?

— Спитаєш іще раз — ображуся. Ми з Біллом їдемо двадцять п'ятого вранці.

— До речі, а де Білл? — поцікавилася Брет.

— Він у Шантійї, на званому обіді.

— Гарний хлопець.

— Чудовий хлопець, — погодився Майкл. — Просто чудовий.

— Ти ж його не пам'ятаєш, — сказала Брет.

— Пам'ятаю. Ще й як пам'ятаю. Послухай, Джейку, ми виїдемо двадцять п'ятого ввечері. Щоб Брет не вставати спозаранку.

— Гаразд.

— Якщо нам надішлють гроші і якщо ти певен, що ми вас не обтяжимо.

— Гроші надішлють, — сказала Брет. — Я подбаю про це.

— А яке спорядження треба виписати?

— Два-три вудлища з котушками, волосінь і мух.

— Я не ловитиму риби, — сказала Брет.

— Тоді два вудлища. Щоб Біллові не купувати.

— Гаразд, — сказав Майкл. — Я дам телеграму нашому лісникові.

— Це ж чудо! — зраділа Брет. — Іспанія! От де погуляємо!

— Двадцять п'яте — це який день?

— Субота.

— То вже й збиратися треба.

— Хто куди, — сказав Майкл, — а я до перукарні.

— А мені треба скупатися, — сказала Брет. — Джейку, проведи мене до готелю, прошу тебе.

— Ох, і готель у нас, — сказав Майкл. — По-моєму, не готель, а бордель.

— Ми прийшли туди без речей — речі залишили тут, у кафе, — і в нас насамперед спитали, на скільки годин нам потрібна кімната! А як зраділи, почувши, що ми заночуємо!

— По-моєму, це бордель, — сказав Майкл. — Уже хто-хто, а я знаю!

— Ти цить і йди стригтися.

Майкл пішов. Ми з Брет лишилися біля стойки.

— Ще по одній?

— Можна.

— Отепер полегшало, — сказала Брет.

Ми пішли вулицею Деламбр.

— Ми з тобою ще не бачились, відколи я повернулася, — сказала Брет.

— Так.

— То як ти тут, Джейку?

— Краще не буває.

Брет глянула на мене.

— Послухай, — сказала вона, — Роберт Кон теж їде з нами?

— Їде. А що?

— Ти не думаєш, що йому буде тяжко?

— Тяжко? Чому?

— А як ти гадаєш, з ким я їздила в Сан-Себастьян?

— Ну, вітаю, — сказав я.

Ми пішли далі.

— Чому ти це сказав?

— Не знаю. А що я, по-твоєму, мав сказати?

Ми пішли далі й завернули за ріг.

— Між іншим, він поводився цілком пристойно. Тільки з ним нудно.

— Справді?

— Я гадала, це піде йому на користь.

— Ти цілком визріла для доброчинної діяльності.

— Не будь бридким.

— Не буду.

— Ти справді не знав?

— Ні,— сказав я. — Мені таке й на думку не спадало.

— Як, по-твоєму, йому не буде тяжко?

— Це його справа, — сказав я. — Дай йому знати, що ти їдеш. Зрештою, він може відмовитись.

— Я напишу йому — щоб вирішив заздалегідь.

Після того я зустрівся з Брет лише ввечері двадцять четвертого червня.

— Є звістка від Кона?

— Так. Він у захваті.

— О господи!

— Я й сама здивувалась. Пише, що жде не діждеться зустрічі зі мною.

— Може, він думає, що ти їдеш сама?

— Ні. Я написала йому, що ми їдемо всі разом. І Майкл, і всі.

— От дивак.

— І я так кажу.

Гроші їм мали надійти наступного дня. Ми домовилйся зустрітись у Памплоні. Вони виїдуть прямо до Сан-Себастьяна, а там пересядуть на поїзд. Ми всі зустрінемося в Памплоні в готелі Монтойї. Якщо до понеділка їх не буде, ми без них рушимо далі — в гори, до Бургете, ловити рибу. До Бургете ходить автобус. Я записав їм маршрут, щоб вони знали, де шукати нас.

Ми з Біллом виїхали ранковим поїздом з вокзалу Орсе. День видався гарний, не дуже гарячий, і відразу за містом почалися чудові краєвиди. Ми перейшли у вагон-ресторан і поснідали. Коли виходили, я попросив у провідника талони на обід у першу зміну.

— Місця є тільки на п'яту зміну.

— Що-що?

В цьому поїзді ніколи досі не подавали обід більш як у дві зміни, і на обидві вистачало вільних місць.

— Всі місця зарезервовано, — сказав провідник вагона-ресторану. — П'ята зміна почнеться о третій тридцять.

— От халепа, — сказав я Біллові.

— Дай йому десять франків.

— Тримайте, — сказав я. — Ми хочемо пообідати в першу зміну.

Провідник сховав десятку в кишеню.

— Дякую, — сказав він. — Я порадив би вам, панове, запастися сандвічами. На перші чотири зміни всі місця зарезервовані ще в управлінні залізниці.

— Ти багато доскочиш, друже, — сказав йому по-англійському Білл. — Певно, якби тобі дали п'ять франків, ти порадив би нам вистрибнути з поїзда.

— Comment? [50]

— Котися під три чорти, — відповів Білл. — Нехай нам принесуть сандвічі і пляшку вина. Розтлумач йому, Джейку.

— І пришліть у сусідній вагон. — Я пояснив йому, де нас знайти.

В нашому купе сиділо подружжя з підлітком-сином.

— Ви, мабуть, американці? — спитав чоловік. — Як вам подорожується?

— Чудово, — відповів Білл.

— Оце ви добре робите.