Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Ми могли б і десять років тому вибратись, якби ти схотів, — сказала дружина. — А ти все правив: спершу подивімось Америку! А взагалі, хоч там що, а півсвіту ми вже об'їхали.

— Знаєте, у нашому поїзді сила-силєнна американців, — сказав чоловік. — Сім повних вагонів. І всі з Дейтона, штат Огайо. Це прочани. Побували в Римі, а тепер їдуть у Біарріц і Лурд.

— Он воно що. Прочани. Бісові святенники, — сказав Білл.

А ви, хлопці, звідки будете?

— Я з Канзас-Сіті,— сказав я. — А він з Чікаго.

— Обидва їдете в Біарріц?

— Ні. Рибалити в Іспанію.

— А мені чогось рибалити не кортить. Хоч у нас це діло люблять. У нашому штаті Монтана рибка ловиться як ніде. Я теж з приятелями рибалив, хоч узагалі мені не кортить.

— Знаємо, як ти рибалив із своїми приятелями, — сказала його дружина.

Він підморгнув нам:

— Отакі вони, жінки. Для них сулія вина чи ящик пива — все одно що геєна вогненна.

— А ви, чоловіки, які? — сказала його дружина, розгладжуючи спідницю на широких стегнах. — Я голосувала проти сухого закону, щоб догодити йому, та й сама я люблю, коли в хаті є пиво, а він тепер он що каже. І за кого тільки ми заміж виходимо.

— Послухайте, — сказав Білл, — ви знаєте, що ця орда отців-богомольців захопила вагон-ресторан аж до пів на четверту?

— Що ви кажете? Вони не мають права!

— А ви спробуйте дістати місця.

— Коли так, матусю, то краще поснідати ще раз.

Вона підвелася й обсмикнула спідницю.

— Будь ласка, хлопці, догляньте наші речі. Ходім, Г'юберте.

Вони втрьох попрямували до вагона-ресторану. Трохи згодом вагоном пройшов провідник, запрошуючи першу зміну на обід, і прочани, на чолі зі своїми пастирями, рушили проходом. Наш сусіда з родиною не повертався. З'явився офіціант з нашими сандвічами й пляшкою шаблі, і ми покликали його.

— Вам сьогодні буде роботи, — сказав я.

Він кивнув головою:

— Вони починають уже зараз, о десятій тридцять.

— Коли ж ми поїмо?

— Ох! Ви мені скажіть, коли я поїм?

Він залишив дві склянки для вина, ми заплатили йому за сандвічі й дали на чай.

— Тарілки я заберу потім, — сказав він. — А ні, то самі принесете.

Ми їли сандвічі, попивали шаблі й дивилися на краєвиди за вікном. Пшениця вже починала половіти, і скрізь на полі квітли маки. Ми бачили зелені пасовиська й гарні гаї, а іноді великі річки й замки, що ховалися в зелені.

В Турі ми вийшли й купили ще пляшку вина, а коли повернулися, добродій з Монтани з дружиною й сином Г'юбертом уже сиділи, зручно вмостившись, у купе.

— А в Біарріці є де поплавати? — спитав Г'юберт.

— Він день і ніч сидів би у воді, аби тільки йому давали поплавати, — сказала його мати. — В його віці поїзд набридає.

Поплавати там є де, — сказав я. — Але в розбурхане море краще не лізти.

— Ви попоїли? — спитав Білл.

— Авжеж. Ми як сиділи за столом, так і лишилися. А коли вони почали сходитись, то всі, певно, вирішили, що й ми з ними. Офіціант сказав нам щось по-французькому, а потім трьох останніх із них просто завернули назад.

— Вони явно прийняли нас за прочан, — сказав чоловік. — І це вам іще одне свідчення могутності католицької церкви. Шкода, хлопці, що ви не католики. Могли б теж пообідати вчасно.

— Я католик, — озвався я. — Через те мені й прикро.

Нарешті о чверть на п'яту надійшла й наша черга. Біллові на той час уже урвався терпець. Він узяв за гудзика священика, який ішов до свого вагона, коли прочани поверталися з обіду.

— Скажіть-но, панотче, а нам, протестантам, по-вашому, їсти не треба?

— Я нічого не знаю. Хіба у вас немає квитків?

— Хоч бери та записуйся в куклукскланівці,— сказав Білл.

Священик озирнувся на нього.

У вагоні-ресторані офіціанти вп'яте подавали обід. Офіціант, що обслуговував нас, геть упрів. Його біла курточка була темно-червона під пахвами.

— Певно, він п'є багато вина.

— Або носить темно-червону білизну.

— Спитаємо?

— Не треба. Він надто втомлений.

В Бордо поїзд стояв півгодини, і ми вийшли з вокзалу трохи погуляти. Добратися до центру ми б не встигли. Потім ми їхали Ландами й милувалися заходом сонця. Широкі протипожежні смуги в сосновому лісі бігли в далечінь, мов вулиці, й упиралися на обрії в лісисті пагорби. О пів на восьму ми пішли до ваго-на-ресторану і, вечеряючи, дивились у відчинене вікно. Тепер краєвид не мінявся: пісок, сосни, зарості вересу. На галявинках можна було побачити будиночки, і час від часу на очі попадався тартак. Стемніло, й у вікно повіяло сухим, гарячим духом пісків і літньої ночі, а о дев'ятій ми приїхали в Байонну. Наші супутники потиснули нам руки на прощання. Вони їхали далі, До Ла-Негрес, де мали пересісти на Біарріц.

— Ну, хай вам щастить, — сказав чоловік.

— На кориді тримайтеся далі від биків.

— Може, ще зустрінемося в Біарріці,— сказав Г'юберт.

Ми зійшли з поїзда, несучи валізи й чохли з вудками, проминули темний вокзал і вийшли на освітлену площу, де стояли фіакри й готельні автобуси. Там, серед готельних розсильних, чекав Роберт Кон. Спершу він нас не бачив, потім пішов нам назустріч.

— Вітаю, Джейку. Як їхали?

— Чудово, — відповів я. — Знайомся: Білл Гортон.

— Дуже приємно.

— Ходімо, — сказав Роберт. — Я найняв фіакр.

Він був трохи короткозорий. Я раніше не помічав цього. Він несміливо зиркав на Білла, зніяковілий в присутності чужої людини.

— Ми поїдемо до мого готелю. Там добре. Цілком пристойні номери.

Ми сіли у фіакр, кучер примостив наші валізи на передок, виліз сам, ляснув батогом, і через темний міст ми в'їхали в місто.

— Я дуже радий познайомитися з вами, — сказав Роберт Біллові.— Джейк багато розповідав мені про вас, і я читав ваші книжки. Ти привіз мені волосіні, Джейку?

Фіакр зупинився, і ми всі посходили й увійшли до готелю. Готель був гарний, обслуга зустріла нас дуже привітно, і нам з Біллом дали гарні, затишні номери.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Ранок був сонячний, вулиці поливали водою. Ми втрьох поснідали в кафе. Байонна гарна. Вона схожа на дуже чисте іспанське місто і стоїть на великій річці. Вже о цій ранній порі на мості через річку було дуже жарко. Ми перейшли міст, а потім оглянули місто.

Я зовсім не був певен, що Майклові вудки вчасно прибудуть із Шотландії, через те ми почали шукати торговця рибальським знаряддям і кінець-кінцем купили Біллові вудку десь