Читати книгу - "Ангел пригляду"

Він знав, як це станеться, до найдрібніших деталей. Борис із дівчиною — тільки зараз стало зрозуміло, що це Діана з новим обличчям, — неквапливо йдуть мостом. Їх повільно наздожене снігоприбирач, на якусь мить приховавши і Бориса, і його супутницю від усього світу. Залунають постріли, він упаде, а вбивця, перемигнувшись із Діаною, стрибне в «десятку» кольору металік, яка тут-таки підскочить, і все скінчиться. Для Бориса, для Суботи, для всієї країни, а може, й для всього світу…

Насправді він не думав про це, а біг, біг, жадібно хапаючи мокре повітря, вдихав-видихав, знову вдихав, і знову, і знову… Бігти було важко, всі сили пішли на перший ривок. Організм, підірваний випивкою, скреготів і стогнав, легені хлюпали, не в силах загнати в кров потрібну кількість кисню, серце лускало з перенапруги. Але він усе одно біг — повільно, трохи швидше за звичайного пішохода, біг і кричав — затято, безнадійно…

Ось його обігнав снігоприбирач, проїхавши далі…

Що ж вони з Мишком накоїли! Це він, Субота, мав відволікти на себе темних, і тоді Мишко зміг би врятувати Бориса! Він швидкий, повний сил, він би встиг… Але, може, й Субота встигне… Інакше навіщо вся ця мука — і раніше, й зараз?!

Він уже ледве переставляв ноги, які відмовлялися бігти, а снігоприбирач невблаганно наближався до парочки, яка йшла попереду. Субота зупинився, страшним зусиллям волі викликав у пам’яті обличчя Діани — чомусь із заплющеними очима — і прохрипів у нього страшним, останнім криком:

— Не смій!

Вона розплющила очі, глянула — але не з насмішкою, а з тугою.

— Пробач… Інакше не можна. Ти потім сам усе зрозумієш… Пробач…

Хтось схопив його ззаду за плечі, рвонув. Субота повалився на асфальт, ударився потилицею. Останнє, що він бачив, — поліцейських у чорних окулярах, які схилилися над ним. Потім прийшла порожнеча…

Глава 21

Весняний марш

…Текли по набережній грізні колони, прямували вперед, у далечінь, у нескінченність, пронизували місто, наповнювали його своєю силою, стражданням, вірою. Підводила голову Москва, розгортала плечі, обводила околиці тяжким, як у Вія, поглядом — поверх проклятих веж Кремля, поверх зрадженого і зрадливого Білого дому, поверх безкраїх рівнин і загрузлих у болотах лісів… Поставали перед її очима простори інші, далекі, безмежні: інші люди, інші землі, інші небеса.

Усе це бачив також Субота, стоячи на даху сталінської висотки, відомого «Будинку на набережній». Під ногами в нього, внизу, проходили десятки тисяч людей, охоплених єдиним поривом, єдиним почуттям, єдиним прагненням.

Ішли траурні колони опозиції. Глузливі й безстрашні, з білими стрічками, похмурі радикали, ломом підперезані націоналісти, хитромудрі хіпстери, непереможні креакли, могутні мережеві хом’ячки. Ішли деякі вцілілі демократи і яблучники, окупай-абаївці, засуджені болотники, солдатські матері, «Меморіал», усілякі правозахисники, небажані, з розстрільних списків і стоп-листів, парнасці, прогресисти й народні демократи… Ішли ліберали, лібертаріанці і навіть жахливі ліберасти, очолювані Євгенією Альбац і — заочно — Гаррі Каспаровим. Забороненим пінгвіном дріботів головний редактор опозиційного сайту. Ішли меншини і більшини, укропи й жидобандерівці, пенсіонери та мільйонери, гламурні киці й професори, учителі і фермери, газетярі й радійники, музиканти і водії автобусів — Москва йшла, йшла Росія…

А там, попереду, де закінчувалася людська річка, на межі з вічністю, чекали на неї вже зовсім інші колони. Стояв залізною заслоною ОМОН — послужливий, вірний наказам, за квартиру в Москві готовий будь-кого метелити. Тужливо тупцяли внутрішні війська, пнулися чубаті козаки, горлали п’яні люмпени й озиралися на всі боки тверезі оборонці… Стояли «молодогвардійці» і місцеві, ватники й колоради, а з ними — виринулі з житніх та просяних надр, із самої глибини тисячоліть селяни… Драконячими зубами, незламними військами вростали в землю похмурі бюджетники й розпилювачі бюджету, безмовні гастарбайтери, голосисті поп-діви та народні артисти, запутінці і ґрунтівці, піарники й політтехнологи, газетярі й телевізійники, депутати і спортсмени, чиновники та їхні довгоногі секретарки.

Рили землю копитом статечні загони патріотів, куйовдили бороди дугінці-євразійці, бджолиним хором гули системні: комуністи, жириновці, блакитні профспілки, «Партія вихухолі», низові єдинороси. Ожилим кізяком підстрибував виповзок з андроповського гузна, козлобородий націонал-більшовик, що скидався на поваленого й відновленого Фелікса…

І це була теж Росія. Ще одна, не така — але теж Росія… І в тієї, і в іншої були своя правда, своє життя. І ось зараз, проживши так довго пліч-о-пліч, зійшлися вони, щоб остаточно утвердити свою правду і свій погляд на світ…

Позаду почувся шерех. Субота обернувся — на нього дивилися троє жовтооких із відділу реалізації. Чорні костюми зблякли, пом’ялися, метушливе життя вибілило щоки, але вогонь — жовтий, злісний — і далі жадібно палав в очах.

Субота мимоволі позадкував, зробив крок назад, другий — просто до краю, до багатоповерхової прірви. Не втримався, закричав, замахав руками, схопився за повітря — не встояв.

Темні жодного кроку не зробили до нього, навіть не простягли рук, щоб урятувати в ту мить, коли порожнеча розверзлася під ногами і вихор знизу, з землі, вертикально рвонув йому назустріч, щоб підняти і вдарити об асфальт з усього маху, перетворити на криваву кашу, розвіяти прах…

Субота ахнув, скрикнув і розплющив очі.

Простір навколо виявився порожнім, блідим, лікарняним. Потинькований, вибілений, ніби хтось натиснув на обидва ока пальцями й вичавив усі кольори. Але білість ця була непроста: за нею чаїлася чорна діра, заковтуючи повітря, фарби, запахи, звуки — усе, що колись обіцяло йому життя, радість, надію.

Субота спробував поворухнутись і не зміг. Тіла не було. А може, воно просто не слухається? Тільки очні яблука безперешкодно рухались у своїх орбітах. Але який сенс крутити очима, коли навколо сама порожнеча?

А що як це зовсім не лікарняна палата? Може, його відвезли кудись на північ, у тундру, кинули помирати на самоті? Тоді більш-менш зрозуміло, чому немає ні рук, ні ніг — усе замерзло, закам’яніло, свідомість поступово згасає. А палата — просто галюцинація.

Чи він таки помер? Тоді що навколо? Пекло, рай, чистилище яке-небудь?.. Чи не помер, а загинула вся планета? А він останній уцілілий… але навіщо? Щоб розповісти про останні дні роду людського… Кому, власне?

Думки плуталися, були слабкими і якимись вертлявими. Вислизали між пальців, дражнились, показували хвіст. Він намагався втримати їх, розгледіти ближче… не виходило. Заважали невидимі пута на руках і ногах. Субота напружився з останніх сил, уявив себе Лаокооном, який розриває жахливих змій…

Від непомірного зусилля білість навколо згустилася, налилася багрянцем, почорніла… Стало помітно гірше, нахлинула нудота, повіки змикалися самі собою.

Двері безшумно відчинились, увійшов медбрат у зеленому халаті з горбистим, як картоплина,