Читати книгу - "Ангел пригляду"

— Де я? — запитав Субота і здивувався своєму голосу — слабкому, майже нечутному.

Медбрат не відповів. Він підійшов до Суботи, присів поруч, витяг із кишені шприц, набрав із флакона ліки. Субота хотів запротестувати, але й на це сил не було. Нехай. Укол то й укол. Воля його зараз нічого не важила, її просто не було.

Медбрат відшукав на руці вену, вдарив голкою. Субота здригнувся, побачив внутрішнім зором, як невідома рідина проникає в тіло, роздмухує судини, готується підірвати органи, рознести їх на сирі криваві клапті…

Медик прибрав шприц, підвівся зі стільця, ступив до дверей, розплився на порозі і злився з білим…

Чуже зілля струменіло по жилах, діяло, працювало безвідмовно. Раптом стало боляче, задушливо, нестерпно захотілося впасти, але нікуди було… Мозок не хотів здаватися, рвався назовні з тіла на краю загибелі. Потім стало ще гірше, зовсім погано, очі заплющилися, свідомість повільно спливала в бездонний чорний колодязь, і сам він провалювався разом із нею — туди, де мало скінчитися життя.

Там, у темряві, явилися йому дві жахливі постаті: Гадес і Чорнобог. Тільки цього разу не артисти й не статуї, а справжні — мертві, порожнисті всередині, позбавлені дихання. Обидва дивилися просто на нього, наскрізь пронизуючи поглядами. Очі Чорнобога були приховані більмами, обличчя Гадеса закривавлене.

Раптом Субота впізнав його — це був побитий депутат, якого він колись бачив у коридорі корпорації «Легіон». Але зараз він був не в розірваному костюмі, а в блідому гіматії з тонкої вовни, як і належить володареві пекла.

— Я не помру, — сказав обом Субота, зібравши останні сили, — не дочекаєтесь. Я житиму, і всі інші теж житимуть, ви чуєте?

Гадес похитав кудлатою головою, витер долонею кров зі щоки, похмуро промовив:

— Твій шлях обчислено. Ми мислимо тебе, і ти такий, який є. Тобі не ухилитися…

Сказавши це, він розчинився в темряві — остаточній, безповоротній. Світло все ще пробивалося зверху крізь отвір колодязя, слабнучи й глухнучи, і ось нарешті остання іскорка згасла в темряві. Тепер перед ним порожнечею мерехтів лише Чорнобог — закривавлений, з косою в руці — косою смерті.

Божевільний володар заплющив сліпі очі, повільно здійняв страшну косу, махнув — і порожнеча засвистіла, розвалилася на шматки, почала завалюватись. Але за секунду перед тим, як померти, Субота почув якийсь звук. Вічний жнець, уже майже додавши його до свого врожаю, теж уловив рух, застиг, нашорошив вуха. Звук повторився. Смерть відступила, позадкувала, криво й ніяково посміхаючись, розчинилась у темряві… Свідомість миттю викинула Суботу крізь колодязь назад, нагору — в живий, населений світ.

Простір навколо болісно здригався, розпалюючись — немов Везувій заново відкрив свою жадібну пащу… Але зовсім не Везувій то був, і взагалі не вулкан. Звук був живий і найбільше схожий на кашель — важкий, надсадний, з мукою. Кашляла людина немолода і хвора, заходилась у нападі, здригалася, ледве могла встояти на ногах.

Він розплющив очі й побачив перед собою Рубінштейна — живого, скоцюрбленого, який випльовував із легень якусь темну смердючу гидоту. Іван Іванович стояв посеред степу на краю якоїсь засніженої лощини. Мокра глина, перемішана з талим снігом, сповзала по схилу.

Субота знав цю балку: дев’ять днів тому бачив її вві сні. Там, на самому дні, лежав мертвий Рубінштейн. І ось він знову бачив і його, і лощину, і степ, але наяву.

Рубінштейн стояв, задерши голову до небес, і його не помічав. Не відриваючи погляду від низьких хмар, ангел беззвучно щось шепотів, ворушив роз’їденими тлінням губами. Субота напружився, весь перетворився на слух — і нарешті почув.

— Як тяжко… — шепотів Рубінштейн. — Більше ніколи… ніколи… Клянуся!

Він заплакав. Сльози текли по мертвотно-білому розпухлому обличчю, скочувалися на пальто, застрягали у ворсі, замерзали… А Субота тим часом уже чув і бачив усе — кожне слово, кожен звук, кожен рух ангела, кожну його думку. Наче впала невидима стіна між ними обома, а заразом і між усіма живими істотами на світі…

…Які важкі кайдани смертної плоті! Мертвої, яка повільно гниє в холодній порожнечі під гнітом мерзлого ґрунту! Навіть безсмертному духу, навіть ангелу не здолати їх до певного часу. Ось коли він уперше відчув увесь жах, усю безнадійність, усю темряву буття, на яке колись прирекли людину. Але хто? Чи то підступи Ворога, чи Божий гнів, чи власна нерозбірливість?..

Незгасно горіла вогнем рана в лобі, дірка від автоматної кулі, не дозволяючи ангелу відірватися від плоті. Дев’ять днів мучився він, дев’ять днів не міг вдихнути мертвими грудьми, дев’ять днів був похований і ніс непомірний тягар людського посмертя. Розповзалися, мокли чорною гниллю клітини й тканини, смерть, як буває рідко, тріумфувала над істотою вищою, раніше недоступною ані зубам її, ані пазурам. Але не смерть страшна, тому що всьому приходить кінець — і рано чи пізно прийде кінець і смерті. Страшнішою і гіршою за смерть була поразка, якої зазнали Сфери, поразка, що затхлою тванню стигла в нього на губах. Подібна до отрути, вона роз’їдатиме його дух — день за днем, рік за роком, усі ті незліченні еони, аж доки вичерпається вічність, а разом із нею закінчиться й він сам.

Звідси, з-під землі, він бачив усе, що сталося, значно ясніше, ніж якби стояв на землі. І хоча його дух був скутий погибеллю, але вже не дивився смертним поглядом, а пронизував пелену буття поглядом ангела: ясним, пронизливим і сумним.

Обманом і зрадою був переможений архангел Михаїл, а отже, розбите і все його воїнство. І те страшне, що зробили з людьми, що вони зробили з собою самі, стало неминучим та остаточним. Тепер їх не спинити, не змусити повернути назад. Армагеддон завершився, так і не почавшись, Ворог переміг. Буде знято сім печаток, з’являться чотири вершники, і підніметься з вод морських звір із сімома головами, і сидітиме на ньому велика блудниця, мати всієї розпусти й гидоти на землі. І буде дана звіру велика влада — але не на сорок два місяці, як передбачено, а до кінця часів. І не з’явиться Агнець у небесах, не просурмлять сурми, закликаючи до останнього Суду, і Син Людський не зійде вдруге і не буде судити живих і мертвих…

Вогонь запалав у його серці, полум’я скорботи й відчаю, і відсахнулися від цього вогню демони мороку, і розтиснула чіпкі пазурі сама смерть. Звільнений, він нарешті відірвався від тлінного тіла, розкрив ослаблі крила, піднісся вгору, туди, це сяяли далекі зорі, де чекав на нього вічний небесний дім, — і з розмаху