Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

Повисло мовчання: Сіразі змертвів, бо це була немислима зухвалість, Іслям глузливо подивився на Яринку, а Шахін потягнувся до залишків солодкого шербету, якого вже й так з’їв без усякої міри, поки дорослі обговорювали нецікаві йому речі.

– Але все одно носять ладанки! – глузливо зазначив Іслям, а потім серйозним тоном додав: – У Корані сказано: «Немає примусу до віри. Вже ясно відрізняється істинний шлях від омани. Хто відкидає лжебога і вірує в Аллаха, отже той вхопився за найміцніший зв’язок, який неможливо розірвати або знищити. І Аллах – Той, Хто чує, Той, Хто знає!»,[64] а Пророк (хай благословить його Аллах і вітає) говорив: «Хто принизив зіммія,[65] той принизив мене, а хто принизив мене, той принизив Аллаха». Тому я й терплю тебе, християнку, біля свого сина. Але буде ліпше, якщо ти, Ківілчам, приймеш іслам заради Шахіна, бо любиш його і повинна розуміти, що нянька-християнка шкодить йому.

– Мій падишаху, у мене відібрали все. Навіть ім’я! Але єдине, що ніколи не зможуть відібрати, це моя віра! – запально відповіла Яринка.

– Занадто гордо та розумно сказано для простолюдинки! – презирливо відрізав хан.

– Я не холопка! Мій дід – козацький сотник, усіма шанована людина, й аж ніяк не низького походження, – зарозуміло відповіла дівчина. – Він добре виховав нас із братом, бо ми залишилися круглими сиротами!

– А як же тоді вийшло, що ти, будучи з непростої сім’ї, потрапила в неволю? – вкрадливо запитав Іслям.

– Мене викрали з дому і продали в рабство два моїх співвітчизники, щоб помститися моєму дідові за те, що він стратив їхнього родича за злочин, – відповіла Ярина і, щоб завершити цю розмову, попросила: – Мій хане, дозволь нам піти – Шахіну вже час спати.

Дійсно, хлопчик уже давно сидів із осоловілими оченятами, бо об’ївся, і його хилило на сон. Іслям усміхнувся і кивнув. Ярина вклонилася, узяла на руки Шахіна й поквапилася піти. Ледь за нею зачинилися двері, хан мовив до Сіразі, який ні живий ні мертвий стояв поруч:

– А це не дурна рабиня. Я не очікував, що в ній виявиться стільки розуму і почуття власної гідності.

– Ці ж риси розгледіла в ній і Латіфа-султані, – відповів Сіразі, бо йому не спало на думку нічого розумнішого.

– Латіфа завжди бачить у людях тільки хороше і не хоче помічати зла, навіть якщо його підсунуть їй під самий ніс, – задумливо промовив Іслям. – Іди, Сіразі-ага!

Євнух догідливо розкланявся і побіг до Ярини. Він знайшов дівчину в кімнаті Шахіна – вона вже вклала хлопчика спати і складала його одежину.

– Навіщо ти прийшов? – запитала Ярина.

– Тобі дуже хочеться померти? – обурено накинувся на неї євнух. – Та як ти посміла так зухвало говорити з самим ханом?!

– А ти думав, що я – худоба безсловесна? Чи ти вважаєш, що ви з ханом маєте право насміхатися над моєю вірою?

– Та яка тобі різниця, у якого Бога вірити?! – заволав Сіразі. – Тобі треба більше думати про себе, а не про тонкощі богослов’я! Ти хоч розумієш, що тебе могли б стратити за зухвалість?

– Напевно, Бог, створивши тебе людиною, помилився! Тобі треба було народитися повзучим гадом, бо ти в будь-яку шпарину заповзеш і все там отруїш! – із ненавистю відповіла йому Ярина.

– Досі злишся, що завдяки мені стала ханською улюбленицею? – запитав євнух. – Ех, Ківілчам! Ти багато горя сьорбнула в своєму житті, а я ще більше сьорбнув! Думаєш, чому невільники приймають іслам? Бо не мають іншого виходу – або ти залишаєшся жалюгідним рабом-християнином і надриваєшся на непосильній роботі, або приймаєш іслам, і в тебе з’являється можливість добитися кращої долі.[66] Так було й у мене! І перестань на мене злитися. Зрозумій, що я тобі єдиний вірний друг.

На це одкровення Ярина нічого не відповіла, тільки відвернулася.

– Гаразд, піду я, – мовив євнух. – І на майбутнє прошу тебе і Христом Богом, і Аллахом разом із Пророком – будь смирнішою і скромнішою. Інакше не зносити тобі твоєї красивої голови, Ківілчам-бікеч!

Ніколи не буває великих справ без великих труднощів.

Над козацьким таборм під Жванцем засірів похмурий світанок листопада, коли Ярема вислизнув з намету, тримаючи в руках мішок зі своїми пожитками, невимушено озирнувся і перевальцем попрямував до свого коня, збираючись їхати на пошуки сестри. Ретельно все обдумавши, він обвінчався з Любою, таким чином убезпечивши своє особисте щастя від дідівської сваволі. Дідові він залишив листа, у якому все пояснив, як є.

Коли Станіслав дізнався про зухвалу втечу внука, то кинувся в погоню, але марно. Тоді старий змирився, благаючи Бога, щоб онук повернувся живим.

Прибувши в Тихий Яр, Ярема нічого путнього не з’ясував: Уляна, побачивши точну копію зниклої Ярини, гірко розридалася, а Степан повідомив йому те ж саме, що раніше Безрідний. А ось дід Лаврін перебрався на зиму до Трахтемирівського монастиря[67] і мав повернутися лише навесні. Тоді Ярема, забравши Промінчика, поїхав до Лавріна. По дорозі хлопець заїхав на могилу до хрещеного, а потім – на Чортомлик, щоб побачитися з