Читати книгу - "Наречена Шульца"

По-перше, мусить йому ще раз, наче закляття, нагадати основне правило — її ім’я та прізвище не можуть з’явитися в жодному друкованому тексті. Ніколи.

І по-друге… По-друге, вона спочатку мусить заспокоїтися, бо збожеволіє від сорому і гніву. Отже, це буде — по-перше. Після стількох років розбудити в ній такі емоції. І це Бруно, її Бруно. Анітрохи не здивувалася, що він тепер усе тихіше шелестить між книжками. Нехай краще начувається. І нехай дякує панові Єжи за те, що він приймає на себе її холодне мовчання…

Однак приходив черговий лист, інші уривки трохи розвіювали хмари.

„Вона, моя наречена, є сенсом мого життя, завдяки їй я є людиною, а не тільки лемуром і кобольдом. Вона кохає мене більше, ніж я її, але мені вона більше потрібна для життя. Своєю любов’ю вона врятувала мене — вже майже втраченого й пропащого в ім’я нелюдських країв, безплідних Гадесів[190] фантазій. Вона повернула мене до життя й реальності…”

Повернула до „життя й реальності…” Як гірко тепер звучать ці слова. Але яким вони були цілющим бальзамом для душі Музи в нарукавниках…

1964 року була опублікована „Проза” Бруно Шульца[191]. Своєрідний opus magnum. І творчості Бруно, і двох його коментаторів. Те, на що вона так чекала. І чого трохи побоювалася. Передмову написав Артур Сандауер, листи опрацював Єжи Фіцовський. А всередині все, що збереглося: дві відомі збірки оповідань, розсіяні фрагменти прози, рецензії, які написав Бруно, ну й ці листи. У неї навіть серце знову розболілося. Адже знала, що така збірка готується до друку, але одне — знати, а інше — мати перед очима цю невеличку, насичену змістом книжечку, видану на біблійному, красивому, наче тонкий пергамент, папері.

І листи, листи… Втім, не до неї. Вона тут, згідно з угодою, ретельно виконаною видавцем, виступала лише як Ю.[…]. Ті до неї, палкі й пристрасні, залишилися під кроквою на горищі в Янові. Але й інші були майже палкі і майже пристрасні. Не всі знала, жодного повністю. До Романи, до Зоф'ї, до Дебори, до Анни… Шановна Пані, кохана Зоф’є, а це до дружини Брези… Мабуть, кохана Деборо… Ні, листи до неї не збереглися. Але й цих було достатньо.

Ні. Ні, попри все, — вона цього не чекала! Знову поверталися претензії, образи. І спогади…

„Ваші побоювання, що життя удвох могло б позбавити мене властивої атмосфери моєї творчості, змусили мене замислитися. Можливо, якраз самотність була джерелом мого натхнення…”

Чудово — дочекалася чергової правди. Але ж коли він писав це до „дорогої Пані Романи”, то її, Юну, засипав полум’яними присягами вічної любові. Ні, здається, було значно гірше! Ця його відвертість…

„Я відчуваю людський страх самотності… І звідси моя втеча у шлюб”.

Була змушена припинити читати й налити собі склянку холодного молока. Цей кран далі протікає, колись через це буде проблема. Іржава смужка роз’їдає емаль. Ніби повторювані слова. Але воліє нікого не пускати додому, навіть сантехніка.

Втеча у шлюб. Ось такою була правда? То про це нам ішлося? Йому, видно, — так. Та що він зрозумів з її… хвороби, того грипу, який звалив її у Варшаві? Нічого? Пані Ромо… Суцільне дрогобицьке ніщо.

А все-таки: „мабуть, Ви знаєте, що між мною та Ю.[…] усе скінчено, або принаймні (якщо помиляюся) призупинено на невизначений термін. Мені її дуже жаль, не знаю, що вона поробляє після таких важких випробувань, на мої листи не відповідає. Жаль мені нас обох і усього нашого майбутнього, приреченого на загибель. Другої такої, як вона, я вже не знайду”.

Не міг назвати цього ще краще. Жаль, жаль — за такий жаль ладна була видряпати йому очі. Але це наступне речення — „другої такої не знайду” — кожну б звалило з ніг. Навіть тепер. Подивилася на його фотографію. Не знайшов? А ця Анна Плоцкер — можливо, кохала його, сама мала мистецьку душу, мабуть, розумілися на інших хвилях… Нетерпляче гортала сторінки. Знайшла ще тільки одне „Ю.[…]”.

Подивилася на дату: 6 лютого 1938. Після цього про неї вже немає згадок. Тож повернулася. Кільканадцять сторінок назад. Хотіла ще раз перетравити усі ці слова, якими він вечорами — може, над її головою, коли читала — обмінювався з рештою світу.

З Тадеушем Брезою, наприклад. О, тут щось буде — 3 лютого 1937 року.

„Два тижні тому я був у Варшаві… на жаль, моє перебування супроводжували вельми неприємні обставини: Ю.[…] була важко хвора, невдовзі після цього я захворів і 10 днів лежав у ліжку… Забрав Ю.[…] до Львова, де вона ще лікується. Має 4-тижневу відпустку. Про що ти зараз пишеш?”

Оте „про що ти зараз пишеш” — на одному диханні, в тому ж абзаці. Ніби не міг дочекатися суттєво важливих