Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Та це ж Дубківський! — крикнула Міра. Він махав їм, що треба брати ліворуч. І сам туди полетів. Чет із Мірою узяли ліворуч, утратили у відстані, ось вже махновці наблизилися і почали стріляти. Влучили в коня Міри, та вже летіла на землю, але Чет підхопив її, посадив поперед себе. Вони влетіли у невеличкий гайок при дорозі, проскочили його і знову опинилися на полі. А там якраз сідав аероплан Дубківського. Чет та Міра помчали до нього, зістрибнули з коней, літак почав потроху розганятися. Але махновці були швидші, то Чет і Міра почали стріляти. Збили кількох, тільки тоді переслідувачі почали зупиняти коней. Аероплан же важко відірвався від землі і почав потроху набирати висоту.

— Де ти взявся, чортяко? — закричала Міра, яка перезаряджала наган.

— Та ось лечу — бачу, знов тікають. Дай, думаю, допоможу, а то ж не втечуть, — зареготав Дубківський. Його очі горіли радістю і через авіаційні окуляри.

— А це що ще таке? — спитав Чет, який розгледів у аероплані дві валізи. Ті самі, що узяли з будинку фон Шпіла!

— А то золото! — гордо промовив Дубківський.

— Звідки? — в один голос спитали Чет та Міра.

— Та я ж батька зустрів. Під мостом, — почав розповідати сотник.

Під мостом у Охтирці, де двоє ховалися від патрулів червоних, сиділи тепер у тиші.

— Ти хто? — тихенько спитав Дубківський свого товариша по схованці.

— А ти хто? — спитав товариш. Дивно, голоси видавалися один одному знайомими.

— Славику? — нерішуче спитав професор Бар-Кончалаба.

— Тату? — здивувався сотник.

— Славку!

— Тату!

Вони дуже зраділи, кинулися обійматися. А потім згадали про образи і відсахнулися один від одного. Сиділи мовчки, потім Дубківський почав говорити батьку про свої образи. Той просив вибачення, сиділи далі, аж забули, що людині у воді не місце. Та й світати потроху починало, треба було тікати.

— Славку, ходімо.

— Нікуди я з тобою не піду! — аж засичав Дубківський, який ще батька не вибачив. Але з-під мосту виліз, бо що там було ще робити.

— А куди ти підеш? — спитав професор.

— Куди треба!

— Куди?

— Чорта грабувати!

— Кого? — спокійно перепитав Бар-Кончалаба, анітрохи не здивований.

— Чорт одну валізу з золотом червоним віддав, а одну собі залишив. У червоних не забереш, її цілий полк охороняє, а ось у чорта спробувати можна, — пояснив Дубківський свій зухвалий план.

— Добре, чорта так чорта. Ходімо, — кивнув Бар-Кончалаба.

— Куди? — здивувався Славко, який не знав, де дідуся шукати.

— За скарбами. Допоможу я тобі.

— Вислужитися хочеш?

— Ні, я заради України, — запевнив професор.

— Та брешеш же!

— Ні, хіба ж про таке брешуть? Багато думав я і ось зрозумів, що неправий був, коли Батьківщину забув, — вимовив професор урочисто, після чого ще і витримав прискіпливий погляд сина.

— Ну добре, тоді ходімо, — кивнув сотник.

Вони пішли з міста, по дорозі зайшли до церкви на окраїні. Церква стояли покинута, бо панотця давно вже розстріляли і молитися заборонили. Бар-Кончалаба заліз у будинок панотця. Там все, що могли, вже забрали грабіжники, але професор знайшов кілька свічок, хрестик дерев’яний та горщик води свяченої.

— Навіщо це, тату? Краще зброю б десь узяти, — засумнівався здивований діями батька Дубківський.

— Там, куди ми ідемо, зброя не допоможе, — відповів Бар-Кончалаба, і син його послухав. Вже по обіді знайшли хутір в степу. Попросили у бабусі організувати зустріч з дідусем. Бабуся відмовилася, червінців хотіла, а де ті червінці? Тоді Бар-Кончалаба несподівано вправно повалив бабусю на підлогу і зв’язав мотузкою руки.

— Нічого собі! — ошелешено прошепотів сотник. — Звідки такі навички, тату?

— Синку, я ж чудовиськами займався. Там треба метким бути, інакше з’їдять, — спокійно пояснив професор і став капати на мотузку воском з церковних свічок.

— А це для чого?

— Щоб не перегризла, — пояснив професор.

— Ну ви, тату, даєте! — здивувався Дубківський, який не підозрював за батьком такої здатності до хитрощів. — А далі що?

— А далі в піч полізли, сину.

— Навіщо?

— До дідуся в гості.

Бар-Кончалаба недаремно вивчав місцевих чудовиськ, то дещо про нечисту силу знав. Ось і тут був правий. Опинилися у дідуся під землею, наставили на нього хрест, свяченою водою трохи пирснули, і віддав він скарби. Знов-таки зв’язали, свічкою покапали, щоб не перегриз.

— Але ж у чорта одна ж валіза залишилася? — здивувалася Міра. — Другу він же червоним віддав!

— Ага, віддав! — зареготав Дубківський. — Червоним він залізо фарбоване віддав, а