Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

— Тут у кожному селі є священне місце. Зелений гай, в якому росте найстаріше дерево. Воно захищає село від кривди, береже від ворогів. Горяни вірять, що дерево це має здатність відрізняти добро від зла, правду від кривди. Ті, що зголосилися на двобій, наввипередки біжать до цього дерева. Той, хто добігає перший, мусить зламати гілку. Хто перший зриває — отримує від мольфара шаблю. Нею проводить межу навколо дерева. Відтоді має вбивати кожного, хто спробує перетнути межу. Мета ж того, хто не забарився зламати гілку, — перетнути коло. Триває так до світанку.

— Перший перемагає, коли протримається до світанку і не пустить нікого в коло, а другий — коли проб'ється в коло? — уточнив Золота.

— Так. Але…

— Але… — перервала Рутенія, — це значить, що хтось із нас може померти?! — Вона зблідла. — Я прийшла сюди не вбивати!.. Що робити?

— Вбивати не обов’язково, — пролунало за огорожею.

Всі повернули голови на голос — то виявився один із мольфарів. Званко.

— Вже давно у нашому селі на двобоях не було смертей. Звісно, все в руках богів, але… Ви ж, крім сили, маєте й розум? — усміхнувся він і зник.

— Ну от! Як завжди. Він сказав, а ти сиди, думай! — насупився Золота. — Чого ці відьмаки завжди говорять загадками?

— Ці відьмаки? — зиркнула на нього Рутенія. — А ти хто?

— Я? Ні, я не відьмак, хоч і знаю деякі чари. Я зільник. У нас усе просто і ясно. Не може бути ніяких двозначностей при складанні рецепту, назві рослини, визначенні часу її збирання… Я звик до чіткості… А тут… — він махнув рукою і накинувся на пшоняну кашу.

До нього приєдналися й інші: на повний шлунок думається краще.

— А де злидень? — спитав Віт.

Він уже впорався з кашею і тепер запивав її квартою свіжого молока.

— Хто його зна. Вночі був. А під ранок, коли я прокинувся, зник, — сказав Золота.

Після сніданку Рутенія пішла за село, хотіла підготуватись до двобою. Побути в тиші. Золота ж із Бітом лишилися подумати, що слід взяти в дорогу, який одяг, їжу, зброю… А разом — і помогти хазяям, які дали їм прихисток на ніч.

Село було розкидане по схилу казна-як. Хати то ліпилися одна до одної, а то розташовувалися на такій відстані, що й за годину не дійдеш. Чітких меж теж не було.

«Як їм вдається його боронити? А головне, від кого? — роїлися думки в голові у відьми. — Двобій. Навіщо він мені зараз? Невже я не можу просто піти, не завдаючи нікому шкоди?»

Ні, піти не може: це вона зрозуміла, коли, полишивши межі села, помітила під деревами дві тіні — воїни.

Вона сіла. Очистила думки, серце. І почала збирати Силу. На обід не прийшла, на вечерю — також. Зате з’явився захеканий злидень.

— Ти десь вештаєшся, а тут таке… — почав було шпетити його Золота.

— Все я знаю. І не просто так тиняюся! Де Рутенія?

— За селом, он там, — махнув рукою Віт.

Схопивши пирога, Бось майнув у вказаному напрямку.

— Я тут дещо дізнався. Про двобій, — сказав він Рутенії. — Жінки Дзвінку не люблять. Вона ласа до чоловіків, і до жонатих також. Кажуть, лиха відьма. Босорка. Може, це просто жіночі заздрощі — чого б тоді мольфари її терпіли? Але я прослідкував за нею. Не знаю, чи допоможе це тобі…

— Може, й допоможе…

— Вона ходила до Священного Гаю. Потайки. І зламала з дерева гілку. Сховала…

— Гм-м… Нащо їй гілка зараз?

— Це ще не все. Вона пішла до своєї господи, а згодом знову до гаю і вернула гілку на місце. Та приросла до дерева так, ніби її й не ламали!

— Зачарувала, чи що? Зараз іти до гаю вже не можна: за нами наглядають. Ще запідозрять у злому умислі. Дякую тобі.

— А ось і по нас…

Підішли Віт із Золотою — забрати відьму на вечерю. З’їла вона небагато — лише відновити сили, щоб живіт не заважав думати. Згодом з’явилися мольфари, вказали, куди йти, спитали, чи знає Рутенія правила двобою.

— Мені оповів про правила Віт.

— Гаразд. Рушаймо.

Вони пройшли селищем і попрямували до Священного Гаю.

Запанувала ніч. Вузький місячний серпик світив тьмяно. Мольфари запалили смолоскипи.

— Цієї ночі чари можуть використовувати