Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— То все даремно, тату. Руал все одно піде на корабель, як і ми, — зареготався Леон і нараз урвав сміх, помітивши, що капітан Єнс рухом голови значливо показує на матір.

Ханна Хенрікке безпорадно знизала плечима. Як і завжди, в домі Амундсенів цілий вечір говорили про море, про шкіперів і капітанів, про судна і верфі. Неначебто поза тим на світі більше нічого не існувало. Мати міцно пригорнула до себе Руала. Тендітний, кволий, він був зовсім не схожий на своїх братів. І хтозна в який уже раз Ханна Хенрікке заприсяглася в душі, що не віддасть свого найменшого сина морю.

Наближався кінець шкільного року. Якось уночі, за кілька тижнів перед від'їздом на канікули до Борга, Руал довго лежав, розплющивши очі, намагаючись уявити собі, що він робитиме на батьковій верфі. Він уже почав готуватися до поїздки: збирав вірьовки, старі блоки, невеликі якорі — там усе могло знадобитися. Засинаючи, він відчував на губах солоний смак морської води.

Поволі, дуже поволі тяглися останні дні. Руал просто не знаходив собі місця. У школі він був неуважний, весь час дивився у вікно, із заздрістю проводжаючи очима хмари в небі, які разюче нагадували йому вітрила. Поринувши у мрії, він не почув, як на уроці латинської мови вчитель викликав його до дошки. Руал не знав, про що йдеться, і вчитель добряче вишпетив та присоромив його.

Руал нетерпляче очікував жаданого від'їзду. Так було щороку. Він дуже любив Борг, любив простий дерев'яний будинок на кам'яному підмурку, його потемнілі стіни, обплетені диким виноградом, відвойований у лісу садочок і батькову верф, що широко розкинулася на березі фіорду, з її безугавним стукотом сокир і скреготінням пил. Та найбільшою радістю була для нього зустріч з приятелем — корабельним теслярем Свеном.

— Руале, дивись, он батько йде! — застережливо буркнув Свен, обтесуючи сокирою велику колоду канадської сосни, на якій сидів верхи.

Він почув, як за його спиною зашаруділи стружки, що товстим шаром вкривали землю, але не повернувся і підвів голову тільки тоді, коли на золотаву поверхню очищеного від кори дерева лягла тінь капітана Єнса.

— Добрий день, Свене! Коли ти думаєш упоратися з кілем? Шпангоути в нас уже готові. — Капітан Єнс Амундсен сів на колоду і витяг з кишені шкіряний кисет, напакований тютюном.

Тесляр всадив у дерево вістря сокири, що зблиснуло на сонці, неквапно, благоговійно витягнув велику череп'янку, потім кисет, висипав на долоню пучку тютюну, поплював і, ретельно скачавши його кулькою, запхав у люльку. Те саме зробив і Єпс. Якусь часинку вони обидва мовчали, ліниво спостерігаючи кільця сивого диму, що, піднімалися вгору у холодному повітрі. Вони були схожі; між собою, мов брати: в обох засмаглі обличчя, великі носи, під однаковими картатими сорочками на широких плечах випиналися міцні м'язи, з-під кущуватих брів сміливо дивилися очі, що звикли вглядатися в море і ніби зблякли від цього. Вродливе обличчя капітана Єнса спотворював тільки широкий і довгий шрам, що тягнувся від щоки до скроні і зникав у буйній, густо посрібленій чуприні.

— Оце тільки тут, у Боргу, дихаю морем, — зітхнув Єпс. — Ми з Руалом не могли дочекатися від'їзду з Крістіанії. Не знаєш, Свене, куди він подався? Мати просила знайти його.

— Щойно бачив. Певне, ганяє, роззявивши рота, десь на березі. Наші люди дуже люблять його. Не могли діждатися, коли він нарешті приїде. — І тесляр швидко перейшов на іншу тему: — Я хотів би завтра поставити кіль, а щонайпізніше за тиждень закріпити шпангоути. Евальд приготував уже дошки для обшивки. Не турбуйся, Єнсе, катер збудуємо. Верф Амундсена, як завжди, виконає замовлення вчасно!

Капітан задоволено кивнув і гордим поглядом обвів усе довкола. Навколо трьох шхун, що стояли на стапелях, снували люди, з усіх боків долинав ритмічний стукіт сокир і молотків. У просторому сараї, біля якого росла береза, на високих тонах дзвеніли пили, заглушаючи квиління чайок. Запах солоної морської води мішався з млосним ароматом деревини, що йшов від рівних штабелів колод і дощок, з-під яких подекуди пробивалися сині цятки перших пролісків. На вологій корі берези, що простягла над водою фіорда гнучке гілля, обсипане липкими ще листочками, відбивалося весняне сонце.

— Багатьом хочеться придбати судно з нашої верфі. Ми просто не в змозі виконати всіх замовлень, Єнсе. Флотилія твоїх парусників цілий рік на промислі у морі. Не один тобі заздрить.

Капітан Амундсен мовчки притакнув, потяг з люльки і тяжко зітхнув. Його погляд зупинився на стрункій щоглі катера, що стояв біля берега. Раптом він, ніби чимсь збентежений, відвернувся.

— Отакий ти вже є, брате, — голосно засміявся тесляр. — На море тебе тягне, еге ж? Хотів би не тільки будувати кораблі, але й плавати на них. А може, таки Ханна Хенрікке згодиться нарешті колись. Скільки ж то вже років минуло, може, забула? Поговори з нею, Єнсе.

— Нічого з цього не вийде, не забула. Жінки довго пам'ятають. Вона зненавиділа море, не хоче й слухати про нього. Навіть сюди, до Борга, не любить приїжджати, хотіла б бачити мене в якій-небудь конторі, за столом. Якби ти знав, що з нею коїлося, коли Антоній став моряком, а потім Густав. — Єнс замовк на хвилину, затягся і дививсь, як смужки синього диму легко пливуть у повітрі й тануть. — І нарешті третій, Леон. Я думав, що вона не переживе цього. Але Ханна свята жінка, змирилася з долею. «Кожен мусить нести свій хрест», — сказала вона. Та Руала не пустить нізащо. І тут вона, мабуть, права: занадто він хирлявий для моря. На верфі може зробити більше, — сказав капітан, не звертаючи уваги на тесляра,