Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Ми мчали стрімголов, хоч вітрила були спущені. Чотири доби гнав нас шалений північний вітер. Величезні хвилі, що перекочувалися через «Бйорн» від носа до корми, пошкодили штурвал, зірвали шлюпки і, розтрощивши їх на друзки, занесли уламки далеко в море. Нашого боцмана Фальконе так бебехнуло об палубу, що з нього мало душа не вискочила. Трохи й мене не змило за борт. А ревіло!.. Барабанні перетинки лопалися у вухах. Ні, таким я ще ніколи не бачив моря. Воно вирувало, кипіло, наче молоко в горшку. Просто страшно було дивитися. Розлютоване, грізне, біле від піни аж до самого обрію. — Моряк з жвавим засмаглим лицем окреслив у повітрі рукою широке коло. Він урвав свою розповідь і, ніби все ще засліплений штормом, невидющими очима повів по завмерлих слухачах.

Обличчя Руала палало. Ніким не помічений, він нишком прошмигнув у кімнату, примостився на краєчку стільця біля дверей і жадібно ловив кожне слово старшого брата. Антоній повернувся додому з промислового рейсу. Кілька місяців він плавав біля східних берегів Гренландії, полюючи на тюленів.

«Йому хоч є про що розповісти. Коли ж то і я?» — із заздрістю подумав хлопець. А тут іще, мов на зло, два інші брати, також, як і Антоній, моряки, скориставшися з паузи, й собі вдарились у спогади.

— Минулого року в Індійському океані ми теж несподівано вскочили у самісінький центр тайфуну, — вихопився Густав. — З корабля вмить знесло всі вітрила й щоглу. Смерть уже зазирала мені в очі.

— Запитайте краще мене, як я на судні з пошкодженою оснасткою пережив шторм у Карібському морі… — хвалькувато почав Леон, та одразу ж і припнув язика, почувши стукіт люльки об стіл.

— Помовчте! Дайте Антонію скінчити! — утихомирив батько синів. Це був голос капітана, який звик наказувати і не терпів заперечень.

Помітивши, що батько підносить до уст погаслу люльку, Густав зірвався з місця й подав йому вогню. Він був такий же високий на зріст, як і Антоній та Леон. Якби підняв руку, то, напевне, дістав би до балки під стелею. Синя матроська куртка щільно облягала його широкі груди.

Запала тиша, і в ній знову залунав голос Антонія. На зосереджені обличчя падало м'яке світло від білого абажура гасової лампи, що висіла над столом, довкола якого зібралась уся родина капітана Єнса Амундсена. Руал, мов зачарований, слухав розповідь про шторм у Гренландському морі, про хвилі, що миттю вкривали склистим льодом снасті й палубу, про натиск крижин на борти, про білі айсберги, що несподівано виринали перед самим носом судна, про косооких ескімосів, котрі вміють спритно пробиратися на вутлих шкаралупинах-каяках поміж крижин. На якусь мить хлопцеві здалося, що скляні трубочки, які звисали з абажура, заблищали, мов льодяні бурульки, і тривожно затремтіли, наче від пориву штормового вітру. Він мимоволі зіщулився. Старанно застелений білим обрусом і заставлений полумисками стіл раптом перетворився в його уяві на ящики з неструганих дощок, поверх яких накинуто шкуру білого ведмедя. На ній червоніли шматки сирого мороженого м'яса. Обличчя батька і братів, схожих, мов краплі води, зникли під пухнастим хутром каптурів, а їхні голубі очі заблищали вузькими чорними шпаринками. Він міг би присягнутися, що бачив, як у них за кожним віддихом з уст піднімаються вгору пасма пари. Хлопчина збентежено глянув на матір і схопився з стільця.

— Руале, чому ти такий блідий? Коли ти зайшов? Сядь біля мене. — На гарному обличчі Ханни Хенрікке з'явилася усмішка, коли вона помітила найменшого сина. Почувши її лагідний голос, Руал отямився й швиденько вмостився на своєму звичному місці між батьком і матір'ю.

— Зпову спізнився, хлопче? Де це ти пропадав? Напевне, в бібліотеці? Я, мабуть, попрошу фру Ольсон, щоб вона більш не давала тобі книжок. — Капітан Єнс Амундсен намагався надати суворого тону своєму голосу, але його очі ласкаво дивилися на щупляву постать Руала. — Та не бійся — я пожартував! — докинув він, помітивши, як занепокоївся син. — Читай, хлопче, читай, учись якнайбільше. Я у твоєму віці не думав про це. Бувало, цілий день відпрацюєш на верфі, не випускаєш із рук сокири і долота, а ввечері тягне в компапію: потанцювати трохи чи так просто погомоніти з приятелями за кухлем пива. Потім мандри по морях, і для науки вже не було часу, та, правду кажучи, й охоти. Молодий був, дурний. Страшенно шкодую, що цурався книжки. Роки пролетіли, а тепер уже пізно. Будьте хоч ви, хлопці, розумніші за мене.

— Не знаю, як я, Антоній і Густав, а от Руал напевне втішить тебе, тату. Справжній книжний черв'як, — з ноткою глузування в голосі засміявся Леон. — Він якщо не в школі, то в бібліотеці, якщо не в бібліотеці, то в порту. Годинами витріщається на кораблі, що з цілого світу прибувають до нас, у Крістіанію, пристає до іноземних моряків, розпитує їх бозна про що і, повернувшись додому, усе занотовує. Я сам бачив його записи. Не знаю, як він витримає без таких розмов і писанини цілі канікули в Боргу.

— Там, на верфі, він теж не нудьгуватиме, — обізвався Густав.

— Не турбуйся, Леоне, він знає, що робить, — заступився за Руала батько. — Нехай собі ходить у Боргу в порт, хай придивляєтся до роботи суднобудівників. Мені легше буде помирати, коли я знатиму, що після мене він візьме до своїх рук справи верфі. Та й проекти кораблів мені вже не треба буде замовляти іноземним інженерам. Ніхто з них так не розуміється на будові суден, як я, жоден не вибере краще за мене породу дерева на кожну частину шхуни, але сам спроектувати нове судно я не вмію. Тут я залежу від інженерів. І ось Руал виручить мене. Він стане мозком нашої верфі в Боргу. От побачиш, синку, чого ми разом досягнемо. На цілий світ прославимо Амундсенів. — Єпс раптом примовк,