Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

«Добре йому так казати, — занотував Нансен, для якого відстрочка експедиції була ударом. — Цей чоловік може й не поспішати, він досить молодий і вправиться ще багато зробити у своєму житті. А от я…»

Як добути гроші на експедицію? Незважаючи на застереження лікарів, на протести й благання своїх близьких, Нансен виїздить до Канади й Сполучених Штатів, щоб там публічними лекціями, тобто знову своєю працею, зібрати потрібну суму. На лекціях він розповідає про свої подорожі, пригоди, про труднощі, з якими йому доводилося боротися, і нові плапи. Він виступає у великих університетських аудиторіях, театральних залах, у географічних товариствах, клубах і школах. Його слухають тисячі, десятки тисяч людей. Захоплені пристрастю, з якою він розкриває перед ними таємниці грізного світу льодів і перспективи майбутніх досліджень, слухачі не дають йому зійти з трибуни.

«…Я знав усіх найвидатніших сучасних відкривачів, — писав один з тогочасних публіцистів, — але жодного з них не можу поставити поряд з Нансеном. У нього глибокі знання й світова слава, і його простота не має собі рівної».

Звідусіль сипалися нові запрошення. Хто ж не хотів би послухати Великого Норвежця? На зустрічах питаниям не було кінця. Учений не залишав без відповіді жодного з них, говорив дві, три години замість однієї. Він думав про всіх і про все, тільки не про себе. Радістю сповнював його ентузіазм, який йому вдавалося розбудити в людях. Серед цих, напевне, були й ті, котрі заступлять його місце в майбутньому. Але в листах до дочки він з гіркотою признавався, що часто йому не вистачає сил, що стомлюється вже значно швидше, ніж у минулі роки. Дедалі частіше нагадувало про себе серце. Те серце, яке нікому ніколи не могло відмовити.

— Ходити — ні в якім разі. Кілька тижнів треба полежати!

Лікар невблаганний. Цього разу він не зважає на палкі протести пацієнта. Але Нансена важко втримати в ліжку. Він не витримує відірваності від світу, примусу, не може дивитися на нічний столик, заставлений слоїками і пляшечками з ліками. Його дратують співчутливі обличчя відвідувачів, їхні втішливі слова. Не радують навіть листи, що безперервно сотнями пливуть з усіх закутків світу, від тих, хто завдячує йому життям.

— Поклади, я потім прочитаю, — просить він дочку.

А Лів не знаходить уже місця на виповнепих такою кореспонденцією полицях, що в кількох кімнатах здіймаються по стінах від підлоги до стелі.

Писання стомлює Нансена, а втома засмучує. Отож найохочіше він береться до своєї улюбленої розваги — до малювання.

Недарма один з його друзів, художник світової слави, пише про нього у своїх спогадах:

«Коли б Нансен не був великим полярником і великим ученим, він, безперечно, став би великим художником».

На ковдрі нагромаджуються усе нові й нові стоси аркушів. Тут, на холодній синяві неба, мерехтять звивисті стрічки полярного сяйва, там обережна хода скрадливого ведмедя карбує на снігу глибокий слід. А ось потворна голова моржа з наставленими до нападу іклами загрожує крихкій шкаралупі каяка; у сніговій куряві зникають, випнувши від зусилля хребти, собаки, тягнучи важко навантажені сани. Відтворена рукою Нансена Арктика пульсує життям, повертає його у назавжди втрачену молодість.

— Лів, скажи нарешті, коли вже лікарі дозволять мені вставати? Я не маю часу хворіти. Мені треба якнайшвидше одужати! — скаржиться дочці. — Мені ще стільки треба зробити перед нашою виправою на «Цеппеліні». Коли ж я встигну? Ти знаєш, доню, ми пролітатимем над архіпелагом Землі Франца-Йосифа і Північною Землею, над Новою Землею, над Новосибірськими островами. Провадитимемо з повітря і досліджепня, силу-силенну досліджень, може, нарешті, нам пощастить з'ясувати загадку таємничих материків. Це ж фантастично, ти тільки подумай. Я не можу дочекатися цієї хвилини. Ти уявляєш, який гарний має вигляд Арктика з повітря?..

Зима 1930 року була напрочуд лагідна. Дуже рано настала весна — тепла, сонячна весна. І незчулися, як вона розтопила сніги, наповнила повітря запахом свіжозораної землі, усміхнулася нарцисами на клумбах. Ніхто не спостеріг, коли зазеленіли всі дерева, розпустився бузок, газони густо вкрилися зірочками золотистого осету і білих стокроток.

Нансен зсунув з голови свій нерозлучний крислатий капелюх, виставляючи на сонце схудле обличчя.

Його сповнювала радість. Він міг знову ходити, працювати. Уже тільки рік відділяв його від омріяпої повітряної експедиції над льодами.

Зручно сидячи в кріслі на терасі, він з радістю вдихав життєдайне повітря травневого ранку, насичене бальзамічними пахощами свіжоскропленої водою трави. Він не міг відвести очей від краєвиду, що розгортався перед ним.

Вдалині на спокійній хвилі фіорду сонце запалювало сріблясті іскорки. Вгорі кружляла зграйка сніжно-білих чайок. Їх різкий крик часом заглушував одноманітне гудіння бджіл, що невтомно увихалися над першими квітами.

— Який чудовий ранок. Я не міг уже всидіти в кімнаті. Зачекаю тут на листоношу. Напевне, принесе мені щось цікаве, — мовив Нансен до невістки, натягаючи плед на коліна. — Усе в цвіту, а наша стара липа ще не випустила листків. Тепер я матиму щастя спостерігати, як і вона зазеленіє. Дивлячись на неї, вдруге переживатиму весну…

Це були його останні слова.

Нансен на смертному одрі (13 травня 1930 р.)

Руал Амундсен (норв. Roald Engelbregt Gravning Amundsen), 1908р.